Глава 32. Поки ми разом

• Шеріл

Я прокинулася від запаху кави. Не від дощу. Не від шуму машин. Не від телефону. Від кави. Я розплющила очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. Потім почула голос Тревіса з кухні.

— Ні, Ейдене. Я не збираюся купувати тобі нову клавіатуру.

Пауза.

— Тому що ти зламав стару.

Ще пауза.

— Ні, «вона була морально слабкою» — це не причина.

Я усміхнулася. Отже, ранок почався нормально. Я встала, накинула його сорочку й вийшла з кімнати. Тревіс стояв біля кухонної стійки. Високий, босий, із чашкою в руці. Він обернувся. Поглянув на мене. Завис. Я сперлася плечем об дверний отвір.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Мені можна.

Я усміхнулася.

— Ти вже це казав.

— Бо це правда.

Я підійшла до нього.

— А що там із клавіатурою?

— Ейден її зламав.

— Як?

— Не знаю.

— А він?

— Каже, що вона «не витримала його геніальності».

Я розсміялася.

— Мені подобається цей хлопець.

— Не кажи йому.

— Чому?

— Він стане нестерпним.

Я обійняла Тревіса за талію. Він одразу поклав руки мені на спину. Я притулилася щокою до його грудей. Його серце билося рівно. Тепло. Справжнє. Я заплющила очі. Колись я думала, що прожила достатньо, щоб більше нічого не хотіти. Потім з'явився він. І я зрозуміла, наскільки помилялася.

— Ти знову слухаєш моє серце? — тихо запитав він.

— Так.

— І?

— Воно мені подобається.

— Саме серце?

Я підняла голову.

— І чоловік, якому воно належить.

Він усміхнувся.

— Хороша відповідь.

Я поцілувала його. Просто тому, що могла. Коли ми відсторонилися, він торкнувся чолом мого чола.

— Знаєш, що найкраще?

— Що?

— Тепер ти не збираєшся тікати.

Я подивилася йому в очі.

— Ні.

— Навіть якщо все стане складно?

— Особливо тоді.

Він поцілував мене ще раз. І саме в цей момент двері відчинилися.

— Босе! — почувся голос Ейдена.

Тревіс заплющив очі.

— Я його вб'ю.

— Не вб'єш.

— Чому?

— Бо він корисний.

Ейден зайшов на кухню. Зупинився. Подивився на нас. Потім на Тревіса.

— Я нічого не бачив.

— Правильно, — сухо відповів Тревіс.

— Але я тепер хочу підвищення.

— Вийди.

— Уже виходжу.

Він розвернувся.

— До речі, у нас проблема.

Ми з Тревісом переглянулися. Я одразу перестала усміхатися.

***

•  Ейден

Я ненавидів псувати людям романтичні моменти. Насправді — не дуже. Але іноді це було необхідно. Я поставив ноутбук на стіл.

— Знайшов щось у камерах біля тієї спортивної бази.

Тревіс сів.

— Що?

— Чоловіка, який приїжджав туди напередодні викрадення першої дівчини.

На екрані з'явилося зображення. Нечітке. Темна машина. Чоловік біля неї. Я збільшив кадр.

— Обличчя не видно.

Нік підійшов ближче.

— Номер?

— Частково.

Аліша вже стояла поруч.

— Дай мені.

Я передав їй клавіатуру. Вона кілька секунд щось вводила.

— Ось.

На екрані з'явився запис. Я підняв брови.

— Ого.

Тревіс нахилився вперед.

— Чия машина?

Аліша прочитала:

— Прокатна.

— Ім'я орендаря?

— Фальшиве.

— Звичайно.

Я перемкнув екран.

— Але є ще дещо.

На іншому відео чоловік виходив із будівлі. Він ніс чорну спортивну сумку. Зупинився. Подивився прямо в камеру. А потім підняв руку. На його пальці був перстень. Нік завмер.

— Збільш.

Я збільшив. Перстень. Простий чорний метал. На ньому — маленька подряпина у формі півмісяця. Шеріл підійшла ближче. Її обличчя змінилося.

— Я знаю цей символ.

Тревіс подивився на неї.

— Звідки?

Вона кілька секунд мовчала.

— Не від Еліаса.

Я відразу відчув, як у кімнаті стало тихіше.

— Тоді звідки? — запитав Джейк.

Шеріл дивилася на екран.

— Це не організація.

— А що?

— Старий знак.

Вікторія підійшла до ноутбука. Подивилася. І теж завмерла.

— Шеріл...

— Я знаю.

— Це знак притулку.

Тревіс нахмурився.

— Якого притулку?

Вікторія перевела погляд на нього.

— Вампірського.

Я мовчки закрив ноутбук.

— Добре.

Усі подивилися на мене.

— Я передумав.

— Що? — запитав Рай.

— Я більше не хочу нову клавіатуру.

Рай засміявся.

— Мудре рішення.

***

• Вікторія

Я пам'ятала цей знак. Не тому, що він був важливим. А тому, що колись бачила його на дверях будинку, який давно перестав існувати. Це не було товариство. Не було організацією. Не було таємною групою. Це був притулок. Місце, де вампіри могли сховатися від людей. Але не всі вони були небезпечними. Деякі просто хотіли жити.

— Де він був? — запитала Шеріл.

— У старому районі на півдні.

— Коли?

— Близько ста років тому.

Тревіс дивився на мене.

— І що сталося?

Я зробила паузу.

— Його закрили.

— Чому?

— Люди знайшли його.

— І?

— Вампіри пішли.

Шеріл мовчала. Я бачила, що вона згадує щось своє. Я знала цей погляд.

— Але знак залишився, — сказала вона.

— Так.

Рай підійшов ближче.

— І це має стосунок до зниклих дівчат?

Я похитала головою.

— Я не знаю.

Тревіс подивився на мене.

— Тоді дізнаємося.

Шеріл стиснула його руку.

— Разом.

Я подивилася на них. Потім на Рая. Він стояв поруч. Не питав зайвого. Не тиснув. Просто був тут. Я зрозуміла одну річ. Мабуть, я теж почала звикати. До людей. До їхнього тепла. До того, що поруч хтось є. До нього. Рай помітив мій погляд.