Глава 31. Ті, кого не можна залишити

• Шеріл

Наступного ранку дощ не припинився. Він просто став тихішим. Я сиділа біля вікна з чашкою кави й дивилася, як вода повільно стікає по склу. Після вчорашньої зустрічі з Еліасом у мені залишилося дивне відчуття. Не страх. Не полегшення. Щось посередині. Мабуть, так відчувається момент, коли двері, які багато років були прочиненими, нарешті зачиняються. Я більше не чекала, що Еліас повернеться за моєю кров'ю. Не чекала, що хтось спробує використати Тревіса. Не чекала нового удару з минулого. І саме тому телефон, який лежав на столі, задзвонив особливо недоречно. Я подивилася на екран. Тревіс.

— Доброго ранку, босе.

— Ти вже не спиш?

— Я вампір. Ми не завжди дотримуємося людських правил.

— Ти вчора майже о другій ночі заснула в мене на плечі.

Я усміхнулася.

— Це була стратегічна пауза.

— Звичайно.

Його голос був теплим. Я піднесла чашку до губ.

— Що сталося?

— Нова справа.

Усмішка зникла.

— Де?

— Я вже в штабі. Приїжджай.

— Наскільки серйозно?

Пауза.

— Троє дівчат зникли за останні чотири дні.

Я поставила чашку.

— Я буду за двадцять хвилин.

— Шеріл.

— Що?

— Без геройства.

Я фиркнула.

— Ти це мені говориш?

— Саме тобі.

— Побачимо, босе.

— Шеріл...

Я вже завершила виклик. І усміхнулася. Він починав розуміти одну просту річ. Я не збиралася стояти осторонь.

***

 • Тревіс

Коли Шеріл зайшла до штабу, всі вже були на місці. Джейк сидів біля столу з планшетом. Нік переглядав фотографії. Ейден щось друкував із такою швидкістю, ніби клавіатура особисто його образила. Кейл стояв біля вікна. Рай пив каву. Метті сидів поруч із аптечкою. Аліша була біля Ніка. Я досі не звик до того, наскільки швидко вона стала частиною нашої команди. Шеріл сіла поруч зі мною.

— Розповідай.

Я розвернув планшет. На екрані були три фотографії. Три дівчини. Перша — двадцять два роки. Друга — дев'ятнадцять. Третя — двадцять чотири. Усі зникли в різних районах. Але була одна спільна деталь.

— Останній сигнал телефону кожної з них був біля одного району, — сказав Нік.

— Це ще не означає, що вони там були, — додав Джейк.

— Саме тому я перевірив камери.

Ейден повернув ноутбук до нас. На відео з'явився білий фургон. Без логотипу. Без номерів. Він зупинився біля магазину. З нього вийшов чоловік. Підійшов до однієї з дівчат. Вони поговорили. Потім вона сіла у фургон. Шеріл нахилилася ближче.

— Вона не виглядає наляканою.

— Я теж це помітив, — сказав Нік.

— Отже, вона знала його.

— Або думала, що знала, — відповіла Шеріл.

Я подивився на неї.

— Саме це я й подумав.

Вона зустріла мій погляд.

— Коли виїжджаємо?

Я похитав головою.

— Спочатку розвідка.

— Я їду.

— Я знав, що ти це скажеш.

Вона усміхнулася.

— І?

— І їдеш.

Рай тихо засміявся.

— Бос офіційно здався.

— Я не здався.

— Звичайно.

Я кинув на нього погляд.

— Ще слово.

— Мовчу.

Шеріл усміхнулася. Я побачив це. І зрозумів, що мені подобається бачити її саме такою. Не ховається. Не тікає. Не живе минулим. Вона живе просто тут і зараз.

***

• Аліша

Я дивилася на карту. Три точки. Три різні місця. Але між ними була дивна закономірність.

— Ніку.

— Що?

Я показала на екран.

— Подивися.

Він нахилився. Наші плечі торкнулися. Я не відсунулася. Він теж.

— Вони всі зникли в радіусі трьох кілометрів від старого промислового району, — сказав він.

— Так.

— Але між ними немає прямої лінії.

— Зате є одна будівля.

Я збільшила карту. Стара спортивна база. Закрита сім років тому. Нік подивився на мене.

— Звідки ти це знаєш?

— Я працюю з архівами, пам'ятаєш?

— Я пам'ятаю.

— Там раніше був молодіжний центр. Потім його закрили.

— Чому?

Я переглянула старі документи.

— Фінансування зникло. Офіційно.

— А неофіційно?

Я підняла брову.

— Ти вже навчився ставити правильні питання.

Він усміхнувся.

— Я вчуся.

Я подивилася на нього. На секунду забула про карту. Про дівчат. Про все. Він це помітив.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Ти теж.

— Я знаю.

Я засміялася.

— Самовпевнений.

— Тільки поруч із тобою.

Я відчула тепло в щоках.

— Нік...

Він нахилився трохи ближче. Я вже знала, що буде. І все одно серце забилося швидше. Його губи торкнулися моїх. Коротко. Тихо. Але цього разу я не розгубилася. Я сама поцілувала його вдруге. Коли ми відсторонилися, він дивився на мене так, ніби намагався щось сказати.

— Не кажи, що я проблема, — прошепотіла я.

— Я хотів сказати, що ти небезпечно близько.

— До тебе?

— До небезпеки.

Я усміхнулася.

— Добре, що це вирішувати мені.

***

• Вікторія

Рай знайшов мене біля машини. В руках у нього було дві чашки.

— Кава.

Я подивилася на нього.

— Ти знову вирішив підкупити мене?

— Працює?

— Поки що.

Він простягнув мені чашку. Я взяла.

— Дякую.

— Ти сьогодні якась серйозна.

— Я майже завжди серйозна.

— Саме тому мені цікаво.

Я подивилася на нього.

— Ти ніколи не втомлюєшся?

— Від тебе?

— Від мене.

Він усміхнувся.

— Ні.

Я зробила ковток кави.

— Дивно.

— Що саме?

— Люди зазвичай бояться мене.

— Я теж.