Глава 30. Кров без памʼяті

• Тревіс

Дощ почався ще до світанку. Я почув його раніше, ніж відкрив очі. Рівномірний стукіт по склу. Тихий, майже заспокійливий. Такий, який зазвичай не заважає спати, але цього ранку чомусь змусив мене прокинутися. Я лежав на спині й кілька секунд просто дивився в стелю. Потім відчув тепло поруч.

Шеріл спала, повернувшись до мене обличчям. Її темне волосся розсипалося по подушці, кілька пасом лежали на щоці. Навіть уві сні вона виглядала так, ніби в будь-яку секунду могла розплющити очі й сказати щось, від чого я не знатиму, сміятися мені чи цілувати її.

Я простягнув руку й обережно прибрав пасмо з її обличчя. Вона одразу розплющила очі.

— Ти завжди так дивишся на людей, коли вони сплять?

— Тільки на тих, хто може вкусити мене.

На її губах з'явилася сонна усмішка.

— Тоді тобі пощастило.

— Дуже.

Вона підсунулася ближче й поклала голову мені на груди. Її пальці ковзнули по моїй шиї, зупинилися біля маленького сліду від укусу.

— Болить?

— Ні.

— Ти точно не шкодуєш?

Я опустив погляд на неї.

— Про що саме?

— Про те, що дав мені свою кров.

Я кілька секунд мовчав. Не тому, що не знав відповіді. Навпаки. Я знав її занадто добре.

— Ні.

Шеріл підняла голову.

— Навіть після всього, що ми дізналися?

— Особливо після всього, що ми дізналися.

Вона насупилася.

— Тобто?

Я провів пальцями по її волоссю.

— Твоя кров читає людей. Моя — ні. Ти отримуєш від неї силу, але не можеш забрати мої спогади. І тепер ми знаємо, що це не випадковість.

— Мейбл.

Я кивнув.

— Мейбл.

Шеріл замислилася.

— Вона не хотіла позбавити своїх дітей сили. Вона хотіла, щоб їхня кров перестала бути дверима до історії.

— А стала стіною.

— Саме так.

Я подивився у вікно. За склом місто було сірим. Дощ стирав обриси будинків, машини залишали на мокрому асфальті довгі відблиски фар.

— Є одна річ, яку я не розумію.

— Яка?

— Її запис: «Печатка передається лише тому, хто свідомо обирає життя людини».

Шеріл замовкла. Я відчув, як її пальці перестали рухатися.

— Я теж про це думала.

— І?

— Думаю, ми неправильно сприймали слово «обирає».

Я повернувся до неї.

— Поясни.

— Мейбл була вампіром. Вона могла залишитися такою. Могла передати дітям те саме життя. Але не зробила цього. Вона захотіла, щоб вони залишилися людьми.

— Тобто печатка не вибирає людину.

— Ні.

Шеріл провела пальцем по моїй долоні.

— Людина вибирає життя, для якого ця кров була створена.

Я мовчав. І раптом усе стало набагато простішим. Мейбл не залишила мені загадку. Вона залишила пояснення. Моя кров не була прокляттям. Не була хворобою. Не була прихованою силою, яку потрібно розбудити. Це був захист. Захист, який працював саме тому, що я був людиною.

— Тоді Еліас помилявся, — сказав я.

— У чому?

— Він шукав спосіб відкрити мою кров.

Шеріл повільно кивнула.

— А вона створила її так, щоб силою цього зробити не можна було.

— І тепер він це знає.

Шеріл подивилася мені в очі.

— Так.

Телефон на тумбочці завібрував. Я взяв його. Повідомлення від Ніка.

«Тревіс. Нам потрібно поговорити. Зараз.»

Я видихнув. Шеріл уже сідала на ліжку.

— Щось сталося?

— Нік.

Вона одразу стала серйозною.

— Тоді одягайся.

Я посміхнувся.

— Ти навіть не запитаєш, чи я хочу кави?

— Каву вип'єш після того, як ми зрозуміємо, чи Еліас знову вирішив зіпсувати нам ранок.

— Справедливо.

Вона нахилилася й швидко поцілувала мене.

— І Тревісе?

— Що?

— Я піду з тобою.

Я подивився на неї. Колись я б сказав «ні». Тепер лише кивнув.

— Зі мною.

Її усмішка була маленькою, але справжньою.

— От і добре.

***

• Нік

Я чекав біля старого архіву. Дощ стікав із даху прямо перед входом, утворюючи тонку завісу. Аліша стояла поруч із кавою в руках.

— Ти можеш хоча б іноді приходити без такого обличчя? — запитала вона.

— Якого?

— Наче зараз скажеш, що ми всі помремо.

— Я не маю такого обличчя.

Вона подивилася на мене.

— Маєш.

— Добре.

Я забрав у неї стаканчик і зробив ковток.

— Гей!

— Тепер у мене кращий настрій.

— Ти жахлива людина.

— Дякую.

Вона усміхнулася. І саме в цей момент до парковки під'їхала машина Тревіса. Шеріл вийшла першою. За нею — Тревіс. Вони підійшли до нас.

— Що знайшли? — запитав Тревіс.

Я простягнув йому папку.

— Не новий документ.

— Тоді що?

— Старий.

Тревіс відкрив папку. Всередині лежала копія сторінки Мейбл. Аліша стояла поруч.

— Ми вчора ще раз переглянули її записи, — сказала вона. — І знайшли одну деталь.

Шеріл нахилилася над документом.

— Тут написано...

Вона прочитала вголос:

— «Якщо носій колись зустріне того, хто захоче відкрити кров, не ховайтеся. Дайте йому можливість попросити».

Тревіс підняв очі.

— Попросити?

Я кивнув.

— Схоже, Мейбл передбачала саме це.

— Вона не могла знати про Еліаса, — сказала Шеріл.

— Не знала, — відповіла Аліша. — Але знала принцип. Хтось рано чи пізно захоче отримати доступ до пам'яті її нащадків.

Тревіс закрив папку.

— І що тепер?

Я подивився на нього.

— Еліас уже знає.

Тиша. Шеріл повільно випросталася.

— Звідки?

— Учора ввечері я перевірив старі архівні записи. Хтось отримав доступ до одного з цифрових каталогів.

— Еліас?

— Найімовірніше.

Тревіс насупився.

— Він не намагався взяти мою кров?