Глава 29. Жінка, яка обрала людей

• Вікторія

Я пам'ятала Мейбл. Не так, як пам'ятають близьких. Її обличчя не було для мене дорогим. Її голос не викликав ностальгії. Але я пам'ятала її погляд. Такий погляд неможливо забути. Вона дивилася на світ так, ніби вже знала, що одного дня залишить його. І, можливо, саме тому я зрозуміла, що вона зробила, ще до того, як прочитала останній документ.

Я сиділа за столом і тримала в руках пожовклий лист. Рай стояв поруч. Шеріл була біля Тревіса. Нік та Аліша переглядали знайдені документи. Усі чекали, коли я заговорю. Я не поспішала. Бо деякі спогади краще відкривати повільно.

— Я зустріла Мейбл у 1834 році.

Шеріл подивилася на мене.

— Ти була з нею знайома?

— Ні.

Я провела пальцем по краю листа.

— Але вона знала, хто я.

— Що вона сказала? — запитав Тревіс.

Я заплющила очі. І повернулася подумки майже на двісті років назад.

***

Тоді теж ішов дощ. Я пам'ятаю це. Мейбл стояла біля старого будинку на околиці міста. На ній була темна сукня. Волосся зібране на потилиці. Вона виглядала молодшою, ніж мала право виглядати. Я підійшла до неї.

— Ти Мейбл?

Вона подивилася на мене.

— А ти Вікторія.

Не питання. Я тоді усміхнулася.

— Ми знайомі?

— Ні.

— Тоді звідки ти знаєш моє ім'я?

Вона відповіла:

— Тому що ти залишаєш після себе багато страху.

Я не образилася. Тоді я ще не дуже переймалася тим, що про мене думають люди.

— Ти вампірка.

— Так.

— Але твоя кров...

Вона завмерла.

— Що з нею?

— Я не відчуваю тебе так, як інших.

Вона подивилася мені просто в очі.

— Саме цього я й хотіла.

Я тоді не зрозуміла.

— Навіщо?

Мейбл подивилася на вікно. За ним гралися двоє дітей. Людських.

— Я хочу, щоб вони залишилися людьми.

Я нічого не сказала.

— Вони мої діти, — продовжила вона. — І я не хочу, щоб вони успадкували мої спогади.

— Спогади не передаються дітям.

Вона похитала головою.

— Ти не зрозуміла.

Вона підійшла ближче.

— Я боюся не того, що вони стануть вампірами.

Я нахмурилася.

— А чого?

Мейбл відповіла:

— Що вони успадкують мою кров настільки сильно, що колись хтось зможе відкрити її.

Я пам'ятаю, як тоді подивилася на неї.

— Хто?

Вона всміхнулася сумно.

— Хтось, хто захоче знати все.

Тоді я не знала Еліаса. Не знала, що він колись витратить десятиліття на пошуки способу читати кров. Мейбл знала. Не його. Сам принцип. Вона боялася не конкретної людини. Вона боялася того, що одного дня хтось захоче зробити з пам'яті зброю.

***

Я розплющила очі. У кімнаті було тихо.

— Вона зробила це добровільно? — запитала Шеріл.

Я кивнула.

— Так.

— Як?

— Я не знаю всього механізму.

— Але знаєш принцип?

— Так.

Я подивилася на Тревіса.

— Мейбл не знищила вампірську кров.

— А що зробила?

— Вона поставила між кров'ю та пам'яттю бар'єр.

Нік нахилився над документами.

— Тобто...

— Її кров перестала бути дверима.

Я подивилася на Шеріл.

— Вона стала стіною.

Шеріл тихо видихнула.

— Саме тому я нічого не побачила, коли пила кров Тревіса.

Тревіс подивився на неї.

— Але ти отримала силу.

— Так.

Я кивнула.

— Бар'єр не блокує саму кров.

— Лише пам'ять?

— І емоційний відбиток.

Тревіс замислився.

— Тоді моя кров просто...

— Поживна, — сказала Шеріл. — Сильна. Але закрита для читання.

Вона взяла його руку.

— Ти все одно залишаєшся людиною.

Тревіс посміхнувся.

— Я й не збирався ставати вампіром.

— Добре.

— А якщо стану?

Шеріл примружилася.

— Я особисто тебе укушу.

Рай тихо засміявся.

— Оце романтика.

Шеріл повернулася до нього.

— Тобі не зрозуміти.

— Мені зрозуміло, що бос у вас у небезпеці.

— Постійно.

Тревіс обійняв Шеріл за плечі.

— Я вже звик.

***

• Рай

Я дивився на Вікторію. Вона була спокійною. Як завжди. Але я вже навчився помічати маленькі речі. Те, як вона стискала пальці, коли згадувала минуле. Як довше тримала чашку в руках, коли нервувала. Як дивилася на Шеріл, коли та сміялася. І як відводила погляд, коли я дивився на неї надто довго. Я підійшов ближче.

— Ти сумуєш за нею?

Вікторія подивилася на мене.

— За Мейбл?

— Так.

— Ні.

Я кивнув.

— Але пам'ятаєш.

— Пам'ять не означає прив'язаність.

— А що означає?

Вона трохи помовчала.

— Досвід.

Я усміхнувся.

— Ти зараз дуже стара.

Вона повільно повернула голову.

— Що ти сказав?

— Нічого.

— Я почула.

— Тоді забудь.

Вона підійшла ближче.

— Ти дуже сміливий.

— Тільки поруч із тобою.

На її губах з'явилася усмішка. Маленька. Але справжня.

— Рай.

— Мм?

— Ти мене не боїшся?

Я перестав усміхатися.

— Ні.

— Навіть знаючи, хто я?

— Я знаю, хто ти.

Я зробив крок ближче.

— Але я ще знаю, яка ти зі мною.

Вона дивилася мені в очі.

— І яка ж?

— Ти приносиш мені каву?

— Це ти приносиш мені каву.

— Саме так.

Вона засміялася. Тихо. Я взяв її за руку. Вона не забрала її. І цього було достатньо.

***

• Нік

Аліша сиділа на підлозі серед старих коробок. Я дивився на неї зверху.

— Ти впевнена, що це хороша ідея?

— Абсолютно.