Глава 28. Те, що вона залишила

• Аліша

Я завжди думала, що архіви пахнуть минулим. Старим папером. Деревом. Пилом. Часом. Але тієї ночі мені вперше здалося, що архів може пахнути небезпекою. Я сиділа за столом і дивилася на коробку з документами Мейбл.

Навпроти мене стояв Нік. Він мовчав. Я вже встигла зрозуміти, що це його звична манера. Він не говорив зайвого. Не пояснював того, що й так було очевидним. Не ставив дурних запитань. І, що найгірше, він дивився так, ніби помічав набагато більше, ніж показував. Мене це трохи дратувало. І трохи подобалося. Що було ще гірше.

— Ти знову на мене дивишся, — сказала я.

Він навіть не здригнувся.

— Ти теж.

— Я працюю.

— Я теж.

Я закотила очі.

— Ненавиджу людей, які відповідають питанням на питання.

— Я не питав.

Я не втрималася від усмішки.

— Бачиш? Саме про це я й говорю.

Він ледь усміхнувся. І я раптом зрозуміла, що хочу бачити цю усмішку частіше. Дуже погана думка. Я повернулася до документів.

— Давай працювати.

— Домовились.

***

Ми розклали все на столі. Листи. Фотографії. Родове дерево. Копії записів. Я провела пальцем по старому пергаменту.

— Тут щось не сходиться.

— Що саме?

— Дата.

Я показала на документ.

— Мейбл народилася у 1812 році. Але цей запис датований 1809-м.

Нік нахилився ближче. Наші плечі торкнулися. Я завмерла на секунду. Він, здається, теж. Але ніхто не відсунувся.

— Ти права, — сказав він.

Його голос був тихішим.

— Отже, це не її документ.

— Або...

Я перевернула сторінку.

— ...він був переписаний пізніше.

Нік подивився на мене.

— Чому?

— Щоб приховати справжню дату.

— Від кого?

Я знизала плечима.

— Від того, хто шукав.

Він кілька секунд мовчав.

— Еліас.

Я кивнула.

— Можливо.

Ми продовжили перегляд. Через кілька хвилин я знайшла маленький клаптик паперу, приклеєний до внутрішньої сторони коробки.

— Ніку.

Він підійшов.

— Що?

— Тут щось написано.

Я обережно підчепила папір пінцетом. На ньому було всього кілька слів.

«Не шукайте кров. Шукайте того, хто її закрив».

Нік повільно видихнув.

— Це почерк Мейбл?

Я нахилилася ближче.

— Ні.

• • Впевнена?

— Я бачила її листи. Почерк інший.

Він подивився на мене.

— Тоді чий?

Я перевернула клаптик. На звороті був маленький знак. Я вже бачила його раніше. На коробці. На каталозі. І ще на одному документі.

— Цей символ...

— Що?

Я дістала старий каталог. Поклала поруч.

— Він повторюється.

Нік нахилився.

— Тобто хтось маркував документи?

— Схоже на це.

— Хто?

— Не знаю.

Я підняла очі.

— Але знаю, де знайти відповідь.

— Де?

Я посміхнулася.

— У системі старого архіву.

Він подивився на мене так, ніби я щойно сказала щось абсолютно божевільне.

— Ти можеш знайти автора позначок?

— Якщо вони залишилися в старому журналі обліку.

— А якщо ні?

— Тоді будемо шукати довше.

— Ти завжди така вперта?

— Ти завжди такий мовчазний?

— Так.

— Тоді так.

Він усміхнувся. І цього разу я усміхнулася теж.

***

Через годину ми знайшли журнал. Я відкрила його на столі. Сторінки були тонкими й ламкими.

— Ось.

Палець зупинився на записі.

«Фонд Роуз. Переміщено до закритого сховища. Причина — прохання власника».

Нік нахмурився.

— Власника?

— Так.

— Хто був власником?

Я перегорнула сторінку. І завмерла.

— Тут немає імені.

— Звичайно.

Я глянула на нього.

— Що?

— Було б занадто просто.

Я засміялася.

— Ти починаєш мені подобатися.

Він подивився на мене. Мені здалося, що я сказала це вголос. Я точно сказала це вголос.

— Я...

— Я почув.

— Забудь.

— Не хочу.

Моє серце зробило абсолютно недоречний кульбіт. Я опустила очі.

— Давай краще працювати.

— Добре.

Але його усмішка нікуди не зникла. І моя теж.

***

Близько третьої ночі ми знайшли ще один документ. Він був захований між двома книгами. Я витягла його. Папір був майже чорним від часу. На ньому стояло ім'я: Мейбл Роуз. А нижче: «Вона не померла». Я завмерла.

— Ніку...

Він підійшов.

— Що?

Я показала документ.

— Це неможливо.

— Чому?

— Бо за офіційними записами вона померла у 1888 році.

Він прочитав рядок.

— А тут?

— Тут написано, що після смерті її бачили ще двічі.

— Коли?

Я прочитала дату.

— 1891.

Потім другу.

— 1897.

Нік подивився на мене.

— Вампірка?

— Схоже на те.

— Але чому її записали як померлу?

— Бо вона хотіла зникнути.

Я перечитала документ. І побачила ще один рядок.

«Її кров більше не передавала спогади».

У мене перехопило подих.

— Ми знайшли.

Нік нічого не сказав. Я дивилася на слова.

— Це воно.

— Що саме?

— Причина.

Я підняла голову.

— Мейбл зробила це не для того, щоб приховати вампірів.

— А для чого?

— Щоб її діти могли жити людьми.

Нік мовчав.

— Вона змінила кров своєї лінії.

— Як?

— Не знаю.

— Але Тревіс...

— Є її нащадком.

Ми обоє зрозуміли це одночасно. Тиша стала важкою.

***

Коли ми повернулися до основної кімнати, всі вже чекали. Тревіс стояв біля вікна. Шеріл була поруч. Її рука лежала на його грудях. Вікторія сиділа на дивані. Рай стояв біля неї. Я поклала документи на стіл.