Глава 27. Те, що між нами

• Шеріл

Я прокинулася від запаху кави. І від того, що хтось нахилився наді мною. Я навіть не відкривала очей.

— Якщо це Рай, я його вб'ю, — пробурмотіла я.

— Дуже романтично.

Я усміхнулася. Тревіс. Я розплющила очі. Він стояв біля ліжка з двома чашками кави.

— Доброго ранку, вампірко.

— Доброго ранку, босе.

Він простягнув мені чашку. Я сіла, притиснувши ковдру до себе.

— Ти мене будиш кавою?

— Ти вчора сказала, що хочеш її.

— Я могла змінити думку.

— Ти могла.

— Але не змінила.

— Ні.

Я зробила ковток.

— Хороший хлопчик.

Тревіс фиркнув.

— Ти зараз серйозно?

— Дуже.

Я потягнула його за футболку. Він нахилився, і я поцілувала його. Повільно. Без поспіху. Мені подобалися такі моменти. Ні небезпеки. Ні крові. Ні втечі. Просто він. Його руки на моїй талії. Мій ніс торкається його щоки. Його дихання біля моїх губ. Я відсторонилася лише на кілька сантиметрів.

— Ти все ще хвилюєшся через мене?

— Постійно.

— Навіть після вчорашнього?

— Особливо після вчорашнього.

Я торкнулася пальцями його шиї. Там, де залишився маленький слід від моїх зубів.

— Шкодуєш?

Він накрив мою руку своєю.

— Ні.

Я усміхнулася.

— Добре.

— Але наступного разу ти попередиш мене, якщо тобі потрібна кров.

— Наступного разу?

— Я не казав, що буде наступний раз.

— Ти буквально сказав «наступного разу».

Він засміявся.

— Ти нестерпна.

— Але ти мене кохаєш.

Він подивився мені просто в очі.

— Так.

І все. Одне слово. А в мене всередині знову стало тихо.П'ятсот років я думала, що близькість — це коли тебе тримають достатньо міцно, щоб ти не втекла. Тепер я знала інше. Близькість — це коли тебе тримають так, що ти сама не хочеш іти. Я поцілувала його ще раз.

***

Через годину ми зібралися всі разом. Нік поклав на стіл фотографію. Аліша стояла поруч із ним. Я подивилася на неї уважніше. Цікава дівчина. Трохи занадто смілива для людини, яка тільки вчора дізналася, що половина людей навколо неї має дуже дивні секрети. Але мені вона подобалася. Особливо те, як вона дивилася на Ніка. Не боялася. Це було рідкісним. Нік теж дивився на неї. Трохи довше, ніж потрібно. Я ледь усміхнулася. Тревіс це помітив.

— Що?

— Нічого.

— Шеріл.

— Я просто спостерігаю.

— Це мене лякає.

— Правильно.

Рай зайшов до кімнати з двома стаканами кави. Один поставив перед Вікторією.

— Для тебе.

Вона подивилася на каву. Потім на нього.

— Ти знову це робиш.

— Що саме?

— Приносиш мені каву.

— Ти ж її п'єш.

— Це не аргумент.

— Для мене — дуже переконливий.

Вона взяла стакан.

— Дякую.

Рай усміхнувся.

— Будь ласка.

Вікторія зробила ковток. Я побачила, як куточок її губ трохи піднявся. Рай теж це помітив.

— О.

— Що?

— Ти усміхнулася.

— Ні.

— Я бачив.

— Тоді тобі здалося.

Я засміялася. Вікторія кинула на мене погляд.

— Навіть не починай.

— Я мовчу.

Рай сів поруч із нею. Їхні руки випадково торкнулися. Жоден не відсунувся. Це було мило. Дуже. І трохи небезпечно для психіки всіх, хто знаходився в кімнаті. Особливо для Рая. Бо Вікторія була Вікторією. А Рай, здається, уже добровільно ліз у пащу лева.

Нік розклав документи.

— Ми знайшли Мейбл.

— Мейбл Роуз, — додала Аліша. — Народилася в 1812 році.

Вікторія перестала пити каву.

— Роуз?

Я подивилася на неї.

— Ти знаєш це ім'я?

Вона повільно поставила стакан.

— Так.

У кімнаті стало тихо.

— Звідки? — запитав Тревіс.

Вікторія подивилася на стару фотографію.

— Я бачила її одного разу.

Я відчула холод уздовж спини.

— Коли?

— У 1830-х.

Рай нахилився ближче.

— І вона була...

— Вампіркою.

Я завмерла. Тревіс теж. Нік подивився на Алішу. Аліша вже відкривала блокнот.

— Що ти про неї знаєш?

Вікторія відповіла не одразу.

— Мейбл була дуже старою навіть тоді.

— Наскільки?

— Достатньо, щоб пам'ятати часи, коли вампіри ще боялися не людей, а самих себе.

Я подивилася на фотографію.

— Вона має стосунок до Скоттів?

— Має.

— Який?

Вікторія перевела погляд на Тревіса.

— Вона була матір'ю дівчини, яка вийшла заміж за одного зі Скоттів.

Тревіс нахмурився.

— Тобто...

— У твоєму роді є вампірська кров.

Тиша. Тревіс подивився на свої руки. Я знала цей погляд. Він не боявся. Він намагався зрозуміти. Я сіла поруч із ним. Наші коліна торкнулися.

— Це не означає, що ти вампір, — сказала я.

— Я знаю.

— І не означає, що ти ним станеш.

— Я знаю, Шеріл.

Я поклала руку на його. Він стиснув мої пальці. Вікторія продовжила:

— Але Мейбл зробила щось із власною кров'ю.

Нік підняв лист.

— «Я закрила кров».

— Саме це.

— Що означає «закрила»? — запитав Джейк.

Вікторія похитала головою.

— Я не знаю точно.

Я подивилася на неї.

— Але можеш здогадатися.

Вона кивнула.

— Можливо, вона створила спосіб заблокувати передачу вампірських спогадів через кров.

Я завмерла.

Тревіс подивився на мене.

— Саме тому ти нічого не побачила?

Я кивнула.

— Можливо.

— І тому моя кров могла бути носієм для плану Еліаса.

— Так.

Я замовкла. Бо раптом усе стало на свої місця. Не кров Тревіса була дивною. Її зробили такою.

Аліша тихо сказала:

— Тут є ще один документ.

Усі подивилися на неї. Вона розгорнула пожовклий лист.