Глава 26. Рід Скоттів

• Нік

Я не люблю архіви. Не тому, що вони тихі. Навпаки. У тиші старих документів завжди є щось підозріле. Люди залишають після себе папір, думаючи, що він переживе їхні секрети. Зазвичай так і є. Але іноді хтось навмисно вириває сторінку. Саме це мене зараз і дратувало. Я стояв над відкритою папкою Скоттів і дивився на порожнє місце між двома документами.

— Тут щось було, — сказала Аліша.

Вона сиділа навпроти мене, підперши щоку долонею.

— Я вже зрозумів.

— Ні. Я маю на увазі дещо інше.

Я підняв очі.

— Що?

Вона обережно витягнула сусідній документ.

— Подивись на пил.

Я нахилився. На краю полиці справді був тонкий шар пилу. Але там, де стояла папка, його майже не було.

— Її недавно діставали.

— Саме так.

— Ти впевнена?

Аліша посміхнулася.

— Я працюю тут достатньо довго, щоб знати, як виглядає пил на документах, які ніхто не чіпав двадцять років.

Ейден, який стояв позаду, тихо свиснув.

— Я закохуюся в цю жінку.

— Ейден.

— Мовчу.

Аліша засміялася. Я знову подивився на папку.

— Нам потрібно зрозуміти, що саме забрали.

— Це можна зробити.

Вона встала.

— Але не тут.

— Чому?

— Бо старі каталоги зберігаються окремо.

— Покажеш?

Вона глянула на мене.

— Ви ж не збираєтеся мене викрадати?

— Ні.

— Добре. — Вона взяла ліхтар.

— Тоді ходімо.

***

Ми спустилися на перший поверх. За вікнами лив дощ. Його краплі стікали по склу довгими смугами, а старі ліхтарі на вулиці розмивалися в жовтих плямах. Я чомусь подумав про Шеріл. Вона любила дощ. Можливо, тому що він приховував сліди. Можливо, тому що в дощ люди менше дивилися одне на одного. А може, просто тому, що їй подобався цей світ, коли він ставав трохи темнішим. Аліша зупинилася біля металевої шафи.

— Ось.

Вона відкрила дверцята. Всередині були каталоги. Сотні каталогів.

— Скотт, — сказала вона. — Лінія починається тут.

Я взяв перший. 1884. Потім другий. 1872. Третій. 1859.

— Далі.

Аліша діставала каталоги один за одним. Я переглядав записи. І раптом побачив знайоме ім'я.

— Стоп.

Аліша завмерла.

— Що?

Я показав рядок. Елеонора Скотт. Рік народження — 1841. Рік смерті — 1879.

— Це вона?

— Поки не знаю.

Я перегорнув сторінку. Під записом стояла примітка.

«Після смерті чоловіка дитину передано під опіку родини по материнській лінії».

Я відчув, як у мене всередині щось стиснулося.

— Дитину?

Аліша нахилилася ближче.

— Тут має бути продовження.

Я перегорнув сторінку. Нічого.

— Знову відсутня.

Вона насупилася.

— Ні.

— Що?

— Цього разу не вирвали.

— Тоді?

Аліша показала на каталог.

— Сторінку ніколи не вставляли.

Я подивився на неї.

— Звідки ти знаєш?

— Нумерація сторінок.

Вона торкнулася пальцем нижнього краю.

— Бачиш? Після двадцяти восьмої одразу тридцята.

— Двадцять дев'ятої немає.

— Саме так.

Я видихнув.

— Еліас.

Аліша замовкла.

— Ти впевнений?

— Ні.

— Тоді чому кажеш так?

— Бо він уже знає про Тревіса.

Вона уважно подивилася на мене.

— Хто такий Тревіс?

Я на секунду замовк.

— Людина, через яку ми тут.

— І людина, чия кров не читається вампірами?

Я завмер.

— Звідки ти...

— Я бачила ваше обличчя, коли Шеріл сказала про кров.

Чорт. Вона була уважнішою, ніж здавалося.

— Так.

— Тоді це пов'язано?

— Ми поки що не знаємо.

Аліша схрестила руки.

— А що саме ви шукаєте?

Я подивився на неї.

— Причину.

— Чого?

— Чому кров Тревіса відрізняється.

Вона мовчала кілька секунд.

— І думаєте, що відповідь у його родині?

— Саме так.

Аліша повільно кивнула.

— Тоді нам потрібні не тільки Скотти.

— Що ти маєш на увазі?

— Материнська лінія.

Я подивився на неї. Вона вже шукала інший каталог.

— Якщо дитину передали родині по материнській лінії, то справжня відповідь може бути не в прізвищі Скоттів.

Я усміхнувся.

— Ти точно архівістка?

— А що?

— Надто добре думаєш.

Вона посміхнулася у відповідь.

— А ти надто часто мовчиш.

— Це погано?

— Поки не вирішила.

Я засміявся.

***

Через сорок хвилин перед нами лежало вже сім каталогів. Ми простежили родину до 1816 року. Потім — ще далі. І знайшли жінку. Мейбл Роуз. 1812–1888. Поруч стояв маленький знак олівцем. Аліша нахилилася.

— Цього тут не мало бути.

— Чому?

— Архівний працівник не ставить такі позначки.

— Хтось поставив?

— Так.

Я провів пальцем по паперу. Знак був дуже старим. Але не настільки, як сам документ.

— Що це означає?

Аліша відкрила внутрішній каталог.

— Не знаю.

Вона перегортала сторінки. Раптом зупинилася.

— Ось.

Я нахилився. Під ім'ям Мейбл стояв короткий запис: «Не передавати до загального фонду. Документи родини зберігати окремо». Я відчув холод.

— Чому?

Аліша похитала головою.

— Тут немає пояснення.

— Але є місце зберігання?

Вона перевірила номер.

— Є.

— Де?

Вона підняла на мене очі.

— У спеціальному фонді.

— Закритому?

— Так.

— Хто має доступ?

Вона зробила паузу.

— Я.

Ейден, який сидів поруч із ноутбуком, повільно підняв голову.

— Це зараз була хороша новина чи дуже погана?

Аліша посміхнулася.

— Побачимо.

***