Глава 25. Він повернувся

• Еліас

Місто засинало повільно. Я не любив ніч. Не через темряву. Темрява ніколи мене не лякала. Я просто не любив тишу, яка приходила разом із нею. Бо саме в тиші думки ставали голоснішими. Я сидів у невеликій кімнаті над старою майстернею, яку орендував під чужим ім'ям. На столі лежали кілька папок, ноутбук і пожовклі сторінки, знайдені ним за останні тижні. Ніякої лабораторії. Ніякого обладнання. Ніяких пробірок із кров'ю. Нічого з того, що колись давало мені відчуття контролю. Команда Тревіса знищила майже все. І, як не дивно, це було справедливо.

Я довго дивився на свої руки. Колись я був переконаний, що пам'ять — це найцінніше, що має людина. Потім зрозумів, що пам'ять можна змінювати. Потім захотів навчитися керувати нею. А після цього перестав помічати межу між знанням і одержимістю. Тепер межу мені показали інші. Досить боляче. Але я прийняв це. Принаймні частково.

Я перегорнув чергову сторінку. На ній було лише кілька рядків. «Кров людини не відкривається.» Нижче: «Суб'єкт С. — відсутність доступу до спогадів.» Я закрив очі. Тревіс. Саме він був тією частиною рівняння, якої я не розумів.

Я відкрив іншу папку. У ній лежали копії старих документів. Прізвище повторювалося кілька разів. Скотт. Я простежив родову лінію настільки далеко, наскільки зміг. Звичайні люди. Саме це й було дивним. Ніяких вампірів. Ніяких згадок про надприродне. Ніяких очевидних зв'язків. Але одна сторінка не давала мені спокою. Документ був старий. Настільки старий, що частина тексту майже стерлася. Я нахилився ближче. «...після смерті матері дитину передано під опіку батька...» Я прочитав рядок ще раз. Потім побачив ім'я. Жіноче. І дату. Я завмер.

— Ні...

Я відкрив ноутбук. Швидко ввів ім'я. Через кілька секунд на екрані з'явилася сторінка зі старого архівного каталогу. Те саме ім'я. Те саме прізвище. І коротка примітка: «Документи вилучені з основного фонду. Зберігаються в міському архіві.»

Я відкинувся на спинку стільця. Вперше за багато днів я усміхнувся. Не від радості. Від усвідомлення.

— Ось де ти була.

Я зібрав документи. Папка зникла в чорній сумці. Я узяв пальто. Перед виходом ще раз подивився на фотографію Тревіса.

— Ти навіть не знаєш, що носиш у собі.

Я вимкнув світло.

***

• Нік

Наступного ранку я сидів у машині перед будинком Тревіса. Ейден стояв біля відчинених дверей.

— Я хочу дещо сказати.

— Не кажи.

— Це важливо.

— Тоді кажи.

— Я знайшов архів.

Я подивився на нього.

— І?

— Він працює цілодобово. Але...

— Звичайно, є «але».

— Нічна зміна є не завжди.

Я потер перенісся.

— Чудово.

— Зате я знайшов ім'я працівниці, яка часто залишається після закриття.

— І?

Ейден усміхнувся.

— Аліша Дейн.

Я відкрив файл. На фотографії була молода жінка з темно-русявим волоссям і зеленувато-карими очима. Вона дивилася в камеру спокійно, але в її погляді було щось живе.

— Двадцять два, — прочитав я. — Архівістка. Працює з приватними фондами.

— І любить залишатися після зміни.

— Звідки ти це взяв?

— Соціальні мережі.

Я підняв брову.

— Ти стежив за нею?

— Я називаю це дослідженням.

— Ти називаєш усе дослідженням.

— Бо це звучить розумніше.

Я закрив файл.

— Сьогодні вночі їдемо.

***

• Тревіс

Увечері дощ посилився. Шеріл стояла біля вікна й дивилася на мокрі вулиці. Я підійшов ззаду.

— Ти знову дивишся на дощ.

— Він мені подобається.

— Чому?

— Він чесний.

— Дощ?

— Він не намагається здаватися сонцем.

Я обійняв її. Шеріл притулилася спиною до моїх грудей.

— Ти краще себе почуваєш? — запитав він.

— Набагато.

— Рана?

— Майже нічого не залишилося.

— Добре.

Вона повернула голову.

— Ти досі думаєш про те, що було вчора?

— Про кров?

— Про все.

Я усміхнувся.

— Постійно.

— І?

— Я досі не знаю, чи варто дозволяти тобі пити мою кров.

Шеріл повернулася до мене.

— Ти вже дозволив.

— Саме тому.

Вона тихо засміялася.

— Босе...

— Що?

— Ти зараз ревнуєш власну кров?

— Можливо.

Вона поцілувала мене.

— Дурний.

— Твій.

Шеріл усміхнулася.

— Це мені подобається.

Мій телефон завібрував. Я глянув на екран. Нік. «Виїжджаємо о двадцять третій. Архів буде майже порожній.» Я показав повідомлення Шеріл.

— Ти їдеш? — запитала вона.

— Так.

— Я теж.

— Я не казав...

— Ти вже знаєш відповідь.

Я зітхнув.

— Тільки без геройства.

Шеріл посміхнулася.

— А ти без командування.

— Домовилися.

***

• Нік

О 23:47 ми припаркувалися біля старої будівлі архіву. Триповерхова споруда з темної цегли стояла в кінці тихої вулиці. На вікнах — тьмяне світло.

— Є хтось усередині, — сказав Кайл.

Я подивився на Ейдена.

— Сигналізація?

— Старенька.

— Це добре?

— Для нас — так.

Ми зайшли. Тиша зустріла нас одразу. Довгі коридори. Високі стелажі. Запах старого паперу. Шеріл ішла поруч із Тревісом.

— Я люблю такі місця, — тихо сказала вона.

— Чому?

— Тут мертві говорять.

Тревіс подивився на неї.

— Це було моторошно.

— Я вампір.

— Справедливо.

Я махнув рукою. Команда розділилася. Ми рухалися тихо. Нарешті знайшли потрібний поверх. Я відкрив двері до старого фонду. Темрява. Лише маленька лампа горіла десь у кінці кімнати.

— Тут хтось є, — прошепотів Джейк.

Я дістав ліхтар. Крок. Ще один. І раптом жіночий голос:

— Якщо ви збираєтеся щось красти, попереджаю: найцінніші книги стоять не тут.