Глава 24. Те, що залишилось у крові

• Шеріл

Весь вчорашній день ми були тільки в двох, цілувались, лежали в ліжку, розмовляли, потім не тільки лежали і так по колу.

Цей ранок знову прийшов разом із дощем. Я прокинулася не від звуку крапель по склу, а від тепла. Я лежала, притиснувшись спиною до грудей Тревіса, і кілька секунд просто дивилася в сіру смугу світла між шторами. Моє тіло було незвично легким. Наче в ньому знову з'явилася сила. Я повільно поворухнула плечем. Болю не було. Я торкнулася місця, де ще вчора залишалася рана. Нічого. Жодного розриву шкіри. Лише тонкий рожевий слід, який уже майже зник.

— Ти прокинулася, — почувся хриплуватий голос за спиною.

— Ти теж.

— Важко спати, коли хтось постійно перевіряє своє плече.

Шеріл усміхнулася.

— Я не перевіряла постійно.

— Тричі.

— Чотири.

Тревіс засміявся. Я повернулася до нього обличчям. Його зелені очі були ще сонними, волосся скуйовджене, а на шиї залишався маленький слід від її укусу. Я торкнулася його пальцями.

— Болить?

— Трохи.

— Пробач.

— Не шкодую.

Я кілька секунд дивилася на нього.

— Знаєш, що найгірше?

— Що?

— Я відчула твою кров.

Тревіс насупився.

— І?

— Вона не дала мені спогадів.

— Це добре?

— Дуже.

Я провела пальцем по його ключиці.

— Але я відчула щось інше.

— Що саме?

Я задумалася.

— Силу. Тепло. І... тебе.

Тревіс нічого не відповів. Я знала цей погляд. Той самий, від якого мені хотілося забути про весь світ. Я нахилилася й коротко поцілувала його.

— Доброго ранку, босе.

— Після вчорашнього ти все ще називаєш мене босом?

— А як іще?

— Не знаю.

— Придумаємо.

Я підвелася з ліжка. І лише тоді помітила, що почуваюсь зовсім інакше. Сильнішою. Набагато сильнішою. Я стиснула пальці. У тілі більше не було тієї важкості, яка з'явилася після поранення. Я навіть не усвідомлювала, наскільки виснаженою була до вчорашнього вечора.

— Шеріл?

Я обернулася.

— Що?

— Ти виглядаєш краще.

— Я почуваюся краще.

— Завдяки мені?

Я примружилася.

— Не зазнавайся.

— Пізно.

Я засміялася. А потім мій погляд зупинився на шиї Тревіса. Слід укусу. Я підійшла ближче.

— Він скоро зникне.

— Знаю.

— Я можу...

— Не треба.

Тревіс узяв мене за руку.

— Ти врятувала себе.

Я подивилася на нього.

— Ні.

— Що?

— Ти дозволив мені це зробити.

Наші пальці переплелися. І на кілька секунд у кімнаті стало зовсім тихо. Телефон Тревіса завібрував на тумбочці. Він навіть не одразу подивився.

— Якщо це Рай, я його вб'ю.

Я усміхнулася.

— Не вб'єш.

— Чому?

— Тому що він тобі потрібен.

— На жаль.

Тревіс узяв телефон. Повідомлення від Ніка. «Є дещо по твоєму родоводу. Потрібно поговорити.» Його усмішка зникла. Я одразу це помітила.

— Що сталося?

Він показав екран. Я прочитала повідомлення.

— Твій родовід?

— Схоже на те.

— Цікаво.

— Мене більше цікавить, чому Нік написав це о сьомій ранку.

— Тому що він Нік.

— Справедливо.

***

• Райан

Через годину після повідомлення Ніка ми всі зібралися внизу. Ейден сидів за ноутбуком, Я  розвалився на дивані, Джейк стояв біля вікна, а Метт переглядав медичну сумку, яку чомусь завжди носив із собою навіть тоді, коли вона була не потрібна. Вікторія сиділа окремо. Я поставив перед нею чашку кави.

— Без цукру.

Вона підняла очі.

— Я не просила.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

— Хотів перевірити, чи ти її вип'єш.

Вікторія взяла чашку. Зробила ковток.

— Нормальна.

Я посміхнувся.

— Це майже комплімент.

— Не звикай.

Шеріл, яка саме заходила в кімнату, все це помітила. Вона глянула на Тревіса. Той лише знизав плечима.

— Що?

— Нічого.

— Ти так дивишся, коли щось помітила.

— Я нічого не сказала.

— Ти навіть мовчиш підозріло.

Шеріл усміхнулася.

— Потім розповім.

Нік поклав на стіл стару папку.

— Це знайшов Ейден.

Ейден підняв палець.

— Точніше, я знайшов людину, яка знайшла документ.

— Ейден.

— Мовчу.

Нік відкрив папку.

— Ми перевірили родовід Тревіса настільки далеко, наскільки дозволяють сучасні записи.

Тревіс підійшов ближче.

— І?

— Нічого дивного.

— Це звучить як «але».

— Бо це «але».

Нік перегорнув сторінку.

— У документах сім'я Скоттів простежується кілька поколінь. Фермери, лікарі, військові, звичайні люди. Нічого незвичайного.

— Тоді що ми шукаємо?

— Старіший запис.

Ейден розвернув ноутбук. На екрані з'явилася карта.

— Сусіднє місто. Старий міський архів. Там є фонд приватних родових документів, який майже ніколи не оцифровували.

Нік додав:

— І в каталозі є згадка про Скоттів.

Шеріл підійшла ближче.

— Наскільки стара?

— Кінець дев'ятнадцятого століття.

Вікторія повільно підняла погляд.

— Це вже може щось дати.

Тревіс схрестив руки.

— Що саме ми шукаємо?

Нік подивився на нього.

— Причину.

— Причину чого?

Нік на секунду замовк.

— Твоєї крові.

У кімнаті стало тихо. Шеріл подивилася на Тревіса. Вона бачила, як змінився його вираз. Не страх. Радше втома від того, що його кров знову стала частиною чиєїсь загадки. Вона підійшла ближче й поклала руку йому на спину.

— Ми просто дізнаємося правду.

Тревіс глянув на неї.

— А якщо вона мені не сподобається?

— Тоді ми з нею розберемося.

Я підняв брову.

— Оце мені подобається.