Глава 23. Кров і довіра

• Тревіс

Дощ почався ще до світанку. Не сильний. Просто дрібний, холодний, майже безперервний — такий, від якого місто здавалося розмитим крізь скло.

Я стояв біля кухонного вікна з чашкою кави й дивився, як вода повільно стікає по склу. Позаду мене Шеріл щось шукала в шафці. Вона була босоніж, у моїй чорній футболці, яка доходила їй майже до середини стегон. Волосся зібране недбало, кілька пасом вибилися біля обличчя.

На перший погляд — усе нормально. Саме це й дратувало. Бо я знав, що не нормально. Три дні тому в неї влучила куля. І для звичайної людини така рана вимагала б часу. Для Шеріл — тим більше. Вона була вампіром. Але рана досі залишалася. Я поставив чашку.

— Шеріл.

Вона озирнулася.

— М-м?

— Покажи плече.

Вона завмерла на секунду.

— Навіщо?

— Тому що я питаю.

На її губах з'явилася легка усмішка.

— О, бос повернувся.

— Шеріл.

— Добре.

Вона підійшла ближче й відсунула край футболки з плеча. Я побачив слід від кулі. Він майже не змінився з учорашнього дня. Для людини це вже було б непогано. Для Шеріл — ні. Вона помітила мій погляд.

— Я знаю.

 Ти казала, що вампіри швидко загоюються.

— Зазвичай.

— А в тебе?

Шеріл опустила очі.

— Повільніше.

— Наскільки повільніше?

Вона зітхнула.

— Настільки, що ти вже почав це помічати.

Я зробив крок до неї.

— Чому?

Шеріл мовчала. І це мовчання мені не сподобалося.

— Шеріл.

— Мені не вистачає сили.

— Якої сили?

Вона підняла на мене очі. Цього разу без жарту. Без тієї звичної усмішки, за якою вона ховала майже все.

— Крові.

Я зрозумів одразу.

— Тобі потрібна кров?

Вона кивнула.

— Я давно її не пила.

— Наскільки давно?

— Достатньо.

— І через це рана не загоюється?

— Через це мій організм економить сили. Я можу чекати. Рана не смертельна.

— Я не питав, чи вона смертельна.

Шеріл ледь усміхнулася.

— Знаю.

Я дивився на неї кілька секунд. Потім сів на стілець та закотив довгий рукав тонкої кофти.

— Тоді бери мою.

Шеріл різко підняла голову.

— Ні.

— Чому?

— Тому що це не просто кров.

Я насупився.

— Поясни.

Вона підійшла ближче.

— Твоя кров особлива. Ти сам знаєш.

— Я знаю тільки, що ти не можеш прочитати мої спогади через неї.

— І Вікторія теж.

— Тоді тим більше. Ти ж казала, що вона не порожня.

— Не порожня.

Шеріл обережно провела пальцями по моєму зап'ястку.

— Просто інша.

Я накрив її руку своєю.

— Шеріл, я питаю тебе не як бос.

Вона подивилася мені в очі.

— А як хто?

— Як чоловік, який не хоче дивитися, як ти ходиш із незагойною раною, коли може щось зробити.

Її вираз змінився. Трохи. Майже непомітно. Але я побачив. Шеріл повільно сіла мені на коліна. Я на автоматі поклав руки їй на талію.

— Ти точно впевнений? — тихо запитала вона.

— Так.

— Ти не знаєш, що можеш відчути.

— Тоді дізнаємося разом.

Шеріл усміхнулася. Цього разу не зухвало. М'яко. Вона нахилилася й поцілувала мене. Спочатку легко. Наче запитувала ще раз — без слів. Я відповів. Поцілунок став довшим. Її пальці ковзнули по моїй шиї, затрималися біля потилиці. Вона відсторонилася лише настільки, щоб прошепотіти:

— Останній шанс передумати.

— Не передумаю.

— Добре.

Вона повернула голову. Її губи торкнулися моєї шиї. Я відчув короткий подих. А потім — легкий укус. Я напружився. Не від болю. Від відчуття, яке виявилося зовсім не таким, як я очікував. Шеріл тримала мене міцніше, але не втрачала контроль. Її дихання стало глибшим. А я раптом зрозумів, наскільки близько вони зараз. Настільки, що чув її серце. Настільки, що відчував тепло її тіла крізь тонку тканину. Настільки, що весь світ за вікном перестав мати значення. Шеріл відірвалася. На кілька секунд заплющила очі. Наче намагалася повернути контроль над собою. Я дивився на неї.

— Шеріл?

Вона не відповіла одразу. Провела язиком по нижній губі й повільно відкрила очі. Карі. Звичайні. І водночас зовсім не людські.

— Все добре, — прошепотіла вона.

— Ти впевнена?

— Тепер — так.

Вона торкнулася моєї шиї там, де залишився маленький слід від укусу.

— Твоя кров...

Вона замовкла.

— Що?

Шеріл подивилася на мене так, ніби сама не могла до кінця зрозуміти.

— Вона сильніша, ніж я очікувала.

Я усміхнувся.

— Тобі подобається?

— Дуже.

Вона знову мене поцілувала. Цього разу без запитання. Мої руки міцніше обійняли її за талію. Шеріл притиснулася ближче. Наш поцілунок став палкішим, а мої пальці ковзнули по її спині. Я уже майже забув про рану. Поки не помітив рух та відсторонився.

— Шеріл.

— Що?

— Твоє плече.

Вона на рану. Там, де ще кілька хвилин тому залишався червоний слід від кулі, шкіра просто... затягувалася. Прямо на моїх очах. Тонка лінія ставала все менш помітною. Ще секунда. І залишилася лише майже непомітна рожева смуга. Я мовчав. Шеріл теж. Я торкнувся її плеча кінчиками пальців.

— Воно справді...

— Загоїлося?

— Так.

Вона усміхнулася.

— Тепер ти бачив.

Я похитав головою.

— Я бачив багато дивних речей.

— А я входжу в топ?

— Ти давно на першому місці.

Шеріл засміялася. Я знову подивився на її плече. Потім на неї.

— Тобі більше не болить?

— Ні.

— Добре.

— Ти звучиш розчаровано.

— Я просто думаю.

— Про що?

Я провів долонею по її спині.

— Про те, що щойно дав тобі свою кров...

Вона нахилилася ближче.

— І?

— І тепер мені дуже складно думати взагалі про щось інше.