Глава 22. Не за моєю спиною

• Шеріл

Телефон Тревіса задзвонив о другій ночі. Я прокинулася від вібрації на тумбочці й одразу зрозуміла по його обличчю: це не звичайний дзвінок. Він сів на ліжку.

— Так.

Кілька секунд слухав.

— Скільки?

Пауза.

— Де?

Він уже вставав. Я теж.

— Що сталося?

Тревіс натягнув футболку.

— Джейк знайшов адресу одного з автомобілів, який ми відстежували після вчорашнього складу.

— І?

— Там можуть бути люди.

Я одягнула джинси.

— Я їду.

Він навіть не подивився на мене.

— Ні.

Я завмерла.

— Що?

— Цього разу ти залишаєшся тут.

— Тревіс.

— Я сказав ні.

Я підійшла ближче.

— А я сказала, що їду.

Він нарешті подивився на мене.

— Це не гра.

— Я знаю.

— Там може бути озброєна група.

— Я знаю.

— Можуть бути заручники.

— Саме тому я потрібна.

Він стиснув щелепу. Я бачила, як у ньому борються дві речі. Бос. І чоловік, який мене любить.

— Шеріл...

— Не ховай мене за своєю спиною тільки тому, що боїшся мене втратити.

Тиша. Він відвів погляд.

— Я не боюся тебе втратити.

— Боїшся.

Я поклала долоню йому на груди. Серце билося швидше

— Але ти маєш зрозуміти одну річ. Я не та людина, яку потрібно рятувати.

Він накрив мою руку своєю.

— Я знаю.

— Тоді дозволь мені бути поруч.

Він мовчав кілька секунд.

— Ти не відходиш від мене без попередження.

— Домовились.

— І якщо я скажу відступати...

— Я подумаю над цим.

— Шеріл.

Я усміхнулася.

— Добре. Відступлю.

Він похитав головою.

— Боже, ти нестерпна.

— Але ти мене любиш.

Він нахилився й поцілував мене.

— На жаль.

— Брешеш.

— Вампіри ж не можуть брехати.

Я засміялася.

— Правильно.

***

Через двадцять хвилин ми були всі разом. Нік вивів на великий екран карту.

— Адреса ось тут. Старий мотель на околиці. Формально закритий шість років.

Ейден повернув ноутбук.

— Але електроенергія споживається.

— Скільки людей? — запитав Тревіс.

— Не знаю.

— Камери?

— Дві на в'їзді. Одна над заднім входом.

Джейк поклав на стіл фотографію.

— Ми знайшли цей автомобіль учора вночі.

Я взяла фото. Чорний фургон. Той самий.

— Є інформація про зниклих? — запитала я.

Нік кивнув.

— Троє за останні два тижні. Дві жінки й один хлопець. Усі приблизно одного віку.

— Значить, це не випадковість, — сказала я.

Тревіс подивився на мене.

— Саме тому йдемо обережно.

***

Мотель виглядав мертвим. Зламані вивіски. Темні вікна. Порожня парковка. Дощ дрібно бив по капотах машин. Ми розділилися. Тревіс, Джейк і я — головний вхід. Нік та Рай — задній. Кейл залишився біля машин. Метті чекав неподалік. Ейден сидів у фургоні з технікою.

— Зв'язок перевіримо зараз, — сказав Тревіс.

У навушнику пролунало:

— Нік на місці.

— Рай теж.

Я подивилася на Тревіса. Він кивнув. Ми рушили. Двері були прочинені. Всередині пахло сирістю. І кров'ю. Я зупинилася.

— Щось є?

Тревіс дивився на мене.

— Так.

Я прислухалася. Серця. Два. Ні. Три. Одне дуже слабке.

— Там люди.

Тревіс підняв руку. Усі завмерли. Десь у коридорі грюкнули двері. Потім пролунало:

— Хто там?

Тревіс не відповів. Перший постріл розбив скло над нашими головами.

— Вниз!

Ми одночасно впали за стіну. Ще два постріли. Джейк відповів короткою чергою.

— Контакт! — пролунало в навушнику.

Я визирнула. Двоє чоловіків біля сходів. Один озброєний. Другий побіг углиб будівлі. Я кинулася за ним.

— Шеріл!

Я не зупинилася.

***

Він був швидким. Але я швидша. Я наздогнала його біля службового коридору. Він різко розвернувся й ударив мене металевою трубою. Я встигла підняти руку. Удар був сильним. Для людини — достатньо, щоб зламати кістку. Для мене — боляче. Я стиснула зуби. Він замахнувся вдруге. Цього разу я перехопила його руку.

— Не раджу.

Він спробував вирватися. Не вийшло. Я притиснула його до стіни.

— Де вони?

— Іди до біса.

Я сильніше стиснула його зап'ястя.

— Я не люблю повторювати питання.

— Другий поверх.

Я відпустила його. Він одразу спробував ударити мене знову. Я ухилилася. Він послизнувся. Я вдарила його в живіт, і він упав. Не мертвий. Просто непритомний.

— Один є, — сказала я в рацію.

— Де ти? — голос Тревіса.

— Другий поверх.

— Чекай нас.

Я подивилася на двері перед собою. З-за них долинав тихий плач.

— Не можу.

І відчинила.

***

У кімнаті було троє. Дві жінки. І хлопець. Їхні руки були зв'язані пластиковими стяжками. Одна з дівчат дивилася на мене так, ніби я була ще однією загрозою.

— Я вас витягну, — сказала я.

— Хто ти?

— Та, хто прийшла за вами.

Я опустилася на коліна й почала звільняти першу. І саме тоді почула клацання. Зброя. Я завмерла. Повільно підняла очі. У дверях стояв чоловік. Пістолет направлений на мене.

— Відійди від них.

Я піднялася.

— Добре.

— Повільно.

Я зробила крок назад. Він зайшов у кімнату.

— Ти не людина.

Я мовчала.

— Я бачив тебе.

Його рука трохи тремтіла.

— Ти не людина.

Я подивилася йому в очі.

— Ні.

Він натиснув на спуск. Я встигла відхилитися. Постріл. Біль обпік плече. Я впала на одне коліно. Дівчата закричали. Чоловік підняв зброю знову. Я кинулася вперед. Ми впали на підлогу. Пістолет відлетів убік. Він ударив мене. Я відповіла. Ще удар. Він схопив мене за волосся. Я рикнула й відкинула його від себе. Він врізався в стіну. А потім я почула знайомий голос: