Глава 21. Бос повертається

• Тревіс

— Босе.

Я підняв очі від планшета. Джейк стояв навпроти столу, тримаючи в руках тонку папку.

— Говори.

— Дівчина зникла три дні тому. Дев'ятнадцять років. Коледж. Востаннє її бачили біля клубу на південній околиці.

Я відклав планшет. Після історії з Еліасом ми могли дозволити собі кілька годин спокою. Але наша робота не закінчувалася разом із чужими проблемами.

— Поліція?

— Заяву прийняли. Кажуть, що поки немає доказів викрадення.

Я стиснув щелепу.

— А в нас?

Нік підняв погляд від ноутбука.

— Є камера з сусідньої будівлі. На записі вона виходить із клубу о 01:17. Через сорок секунд під'їжджає чорний фургон.

— Номери?

— Закриті.

Ейден повернув ноутбук до себе.

— Але я вже трохи з ними поговорив.

Рай хмикнув.

— З номерами?

— З базою даних.

— Звучить менш кримінально.

— Я працюю над іміджем.

Я глянув на нього.

— Ейден.

— Є.

— Результат.

Він одразу перестав усміхатися.

— Фургон зареєстрований на фірму, яка займається перевезеннями. Тільки от фірма існує чотири місяці, має одного працівника й три автомобілі.

— Які їздять ночами?

— Саме так.

Я встав.

— Адреса?

Нік простягнув аркуш.

— Старий складський район. Тут.

Я взяв папір.

— Збираємося.

— Уже? — запитав Кейл.

Я подивився на нього.

— Вони вже мають три дні.

Ніхто більше нічого не сказав.

***

Шеріл сиділа на кухонній стільниці, коли я зайшов до кімнати. Вона підняла очі від чашки.

— Ти знову став серйозним.

— Робота.

Її усмішка зникла.

— Що сталося?

Я коротко пояснив. Шеріл поставила чашку.

— Я їду з вами.

— Ні.

— Тревісе.

— Це може бути небезпечно.

Вона повільно підняла брову.

— Ти зараз серйозно?

— Дуже.

— Я вампірка, яка прожила понад п'ятсот років.

— Я знаю.

— Можу підняти машину.

— Знаю.

— Можу зламати людині руку.

— Це я теж знаю.

— Тоді чому я залишаюся тут?

Я підійшов ближче.

— Бо я хочу повернутися до тебе.

Її погляд пом'якшав. Вона торкнулася пальцями моєї щоки.

— Тоді повертайся.

Я накрив її руку своєю.

— Обіцяю.

Вона нахилилася й поцілувала мене. Коротко. Тепло.

— І не геройствуй.

Я усміхнувся.

— Це моя робота.

— А моя — нагадувати тобі, що ти не безсмертний.

— Звучить справедливо.

— Саме так.

***

• Шеріл

Я не поїхала за ними. Але й залишатися без діла не збиралася. Вікторія сиділа у вітальні, читаючи стару книгу. Рай стояв біля вікна.

— Вони поїхали? — запитала Вікторія.

— Так.

— Ти не поїхала.

— Тревіс заборонив.

Рай повернувся.

— І ти послухалася?

Я подивилася на нього.

— Не звикай до цього.

Вікторія ледь усміхнулася.

— Я починаю розуміти, чому ви двоє одне одному підходите.

— А ти?

Вона підняла очі.

— Що я?

— Ти теж починаєш звикати до нашої компанії.

Вікторія на секунду задумалася.

— Можливо.

Рай усміхнувся.

— А до мене?

Вона подивилася на нього поверх книги.

— Не поспішай.

— Я терплячий.

Я пирснула.

— Ти?

— Я дуже терплячий.

— Ти п'ять хвилин тому не міг дочекатися кави.

— Це інше.

Вікторія похитала головою. Але усмішка залишилася.

***

• Тревіс

Склад зустрів нас темрявою. Кейл заглушив двигун.

— Камери? — запитав я.

Нік перевірив планшет.

— Дві зовні. Ще чотири всередині.

— Ейден?

— Уже вимкнув.

— Добре.

Я подивився на хлопців.

— Ніхто не стріляє без необхідності. Нам потрібна дівчина живою.

Рай поправив куртку.

— А якщо вони чинять опір?

— Тоді покажемо їм, чому вони не повинні були її чіпати.

Джейк кивнув. Ми вийшли. Двері складу були зачинені. Кейл дістав інструмент. Я похитав головою.

— Не треба.

Взявся за ручку. Смикнув. Замок не витримав. Рай подивився на мене.

— Делікатно.

— Я старався.

Ми зайшли. Запах ударив у ніс одразу. Бензин. Сирість. Старий бетон. І страх. Я почув голоси.

— Тихо.

Хлопці розійшлися. Перший чоловік з'явився з-за колони. Він навіть не встиг підняти руку. Джейк збив його з ніг. Другий кинувся на Рая. Рай ухилився, схопив його за куртку й притиснув до стіни.

— Де дівчина?

Чоловік мовчав. Рай подивився на мене.

— Босе?

Я підійшов.

— Останній шанс.

— Я не знаю.

Рай усміхнувся.

— Погана відповідь.

— Рай.

— Що?

— Не ламай його.

— Шкода.

Я почув звук із дальньої частини складу. Металеві двері.

— Там.

Ми побігли. Двері були замкнені. Джейк вибив їх плечем. Всередині сиділа дівчина. Зв'язана. Перелякана. Жива.

— Все добре, — сказав я, присідаючи поруч. — Ми заберемо тебе звідси.

Вона дивилася на мене широко розплющеними очима.

— Ви... поліція?

— Ні.

Вона ще сильніше притиснулася до стіни. Я зняв куртку й накрив її плечі.

— Але ми свої.

Метті вже був поруч.

— Пульс швидкий, але стабільний.

— Забираємо її.

За нашими спинами почувся крик. Я обернувся. Ще двоє. Цього разу я не став говорити. Перший удар. Другий. Третій чоловік спробував утекти. Рай перегородив йому шлях.

— Куди?

Той зупинився. Рай усміхнувся.

— Я теж люблю це питання.