Глава 20. Нарешті без страху

• Шеріл

Я не пам'ятала, коли востаннє прокидалася без думки про те, хто стоїть за дверима. Без страху. Без очікування чергового повідомлення. Без голосу минулого, який шепоче десь на краю свідомості: Ти ще не закінчила.

А цього ранку було тихо. Незвично тихо. Я стояла біля вікна квартири Тревіса й дивилася на місто. Дощ нарешті закінчився. На склі залишилися лише окремі краплі, які повільно спускалися вниз, відбиваючи ранкове світло.

— Ти вже хвилин десять дивишся на це вікно.

Я усміхнулася.

— Рахував?

— Тебе важко не помітити.

Я обернулася. Тревіс стояв у дверях кухні. Босий. У чорних спортивних штанах. Без футболки. І, чесно кажучи, це було несправедливо. Дуже. Його руде волосся після душу було трохи вологим, кілька пасом падали на лоб. На плечах і грудях темніли татуювання. Я повільно оглянула його з ніг до голови. Він це помітив. Звичайно, помітив.

— Щось не так?

Я похитала головою.

— Навпаки.

Він усміхнувся.

— А я вже подумав, що після п'ятисот років життя тебе складно чимось здивувати.

— Мене складно здивувати, — сказала я, підходячи ближче. — Але не складно зацікавити.

— І чим же?

Я зупинилася перед ним.

— Тобою.

Його усмішка стала ширшою.

— Небезпечно так говорити з чоловіком, якого ти називаєш босом.

— Ти ж знаєш, що мені подобається небезпека.

— Знаю.

Його рука лягла мені на талію. Повільно. Наче він давав мені можливість відійти. Я не відійшла. Навпаки — поклала долоні йому на груди. Його серце билося рівно. Тепло. Живе. Я заплющила очі на секунду. Колись я боялася навіть думати про те, що можу прив'язатися до людини. Бо люди старіють. Люди помирають. А я залишаюся. Але тепер я дивилася на нього і вперше не думала про кінець. Тільки про нього.

— Про що думаєш? — тихо запитав Тревіс.

— Про те, що ти все ще тут.

— Куди ж я подінуся?

Я підняла очі.

— Не знаю.

Він нахилився ближче.

— Я нікуди не збираюся.

Його губи торкнулися моїх. Спочатку ніжно. Майже обережно. А потім поцілунок став глибшим. Мої пальці ковзнули по його плечах, і він притягнув мене ближче. Я тихо засміялася просто йому в губи.

— Що?

— Нічого.

— Ти смієшся.

— Просто думаю, що п'ятсот років чекала на тебе.

— І довго ж довелося чекати.

— Не нагадуй.

Він знову мене поцілував. Цього разу довше. Його долоня ковзнула по моїй спині, притискаючи мене до себе. Я відчула тепло його тіла крізь тонку тканину моєї сорочки. І вперше за дуже довгий час мені не хотілося нікуди тікати. Навпаки. Хотілося залишитися.

***

• Рай

Я не знав, що мене більше дивує. Те, що Вікторія погодилася на каву. Чи те, що я реально нервував через це. Я сидів у машині біля маленької кав'ярні й дивився на двері.

— Ти запізнився на три хвилини.

Я здригнувся. Вона вже стояла поруч. Чорне пальто. Темне волосся. Спокійний вираз обличчя. Наче вона не була вампіркою, яка прожила кілька століть і буквально кілька годин тому допомагала нам знищити дослідження людини, здатної маніпулювати пам'яттю. Я подивився на годинник.

— Дві хвилини.

— Три.

— Ти рахувала?

— Так.

Я усміхнувся.

— Мені це подобається.

— Що саме?

— Що ти помічаєш деталі.

Вона подивилася на мене довше, ніж потрібно.

— Ти завжди фліртуєш?

— Тільки коли мені подобається людина.

Вікторія завмерла. Я теж. Чорт. Я сказав це вголос. Вона повільно підняла брову.

— Ти навіть не намагаєшся приховати намір.

— А навіщо?

Вона усміхнулася. Ледь помітно. Але усміхнулася.

— Цікава тактика.

— Працює?

— Поки  що не вирішила.

— Тоді нам доведеться випити каву.

Вона пройшла повз мене до входу.

— Нам?

Я пішов за нею.

— Я оптиміст.

— Це я вже зрозуміла.

***

Ми просиділи в кав'ярні майже годину. Говорили про все, крім минулого. І це було дивно. Вікторія розповіла, що любить стару музику. Я розповів про одну аварію, після якої Кейл досі нагадує мені про ремінь безпеки. Вона сміялася. Не часто. Але коли сміялася — я забував, що переді мною жінка, якої колись боялася навіть Шеріл. Переді мною була просто Вікторія. Жінка, яка вміла сміятися. Коли ми вийшли надвір, почався легкий дощ. Вона підняла обличчя до неба.

— Знову.

— Ти не любиш дощ?

— Люблю.

— Тоді все добре.

Вона подивилася на мене.

— Рай.

— М?

— Ти розумієш, хто я?

Я перестав усміхатися.

— Так.

— І тебе це не лякає?

Я зробив крок до неї.

— Мене більше лякає думка, що ти можеш перестати зі мною розмовляти.

Вікторія мовчала. Я підняв руку й дуже повільно прибрав мокре пасмо волосся з її обличчя. Вона не відсторонилася. Мої пальці ковзнули по її щоці.

— Я не знаю, що буде далі, — тихо сказала вона.

— Я теж.

— Це незвично.

— Для тебе?

— Для мене взагалі.

Я усміхнувся.

— Тоді можемо звикати разом.

Вона дивилася мені в очі. Довго. А потім сама зробила півкроку вперед. Наші губи зустрілися. Коротко. М'яко. Але цього вистачило, щоб у мене буквально вибило всі думки з голови. Вона відсторонилася першою.

— Це була погана ідея.

Я ковтнув.

— Чому?

— Бо тепер я захочу повторити.

Я усміхнувся.

— Нарешті хороші новини.

Вона похитала головою.

— Ти нестерпний.

— А ти все одно мене поцілувала.

На її губах з'явилася усмішка.

— Один раз.

— Поки що.

***

• Шеріл

Увечері всі зібралися в будинку. Ейден щось доводив Ніку біля ноутбука. Кейл сперечався з Метті щодо маршруту. Джейк сидів у кріслі з чашкою кави. А Рай зайшов останнім. Я подивилася на нього. Потім на Вікторію. Вона зробила вигляд, що нічого не сталося. Рай теж. Я ледь не розсміялася. Тревіс нахилився до мого вуха.