Глава 19. Те, що більше не можна використати

• Нік

Дощ не припинявся вже третю добу. Здавалося, місто просто забуло, як виглядає сухий асфальт. Вода стікала по лобовому склу, розмиваючи вогні ліхтарів у довгі жовті смуги. Двірники працювали майже безперервно, але видимість усе одно залишалася огидною. Я сидів на пасажирському сидінні й дивився вперед.

— Ти впевнений, що це воно? — запитав Кейл із-за керма.

— Адреса збігається з тією, що дала Вікторія.

— Тоді чому тут вигляд, наче ми приїхали грабувати привидів?

Я перевів погляд на будівлю. Старий кам'яний будинок стояв серед дерев, відрізаний від міста густим парканом. Ніякої таблички. Ніякого освітлення. Лише важкі дерев'яні двері та вузькі вікна.

— Бо це архів вампірів, — сухо відповів я.

Кейл скривився.

— А. Ну тоді все нормально.

На задньому сидінні Рай тихо засміявся.

— Мені подобається, коли ти так заспокоюєш людей.

— Я стараюся.

Попереду сиділи Тревіс і Шеріл. Вони майже не розмовляли. Але й не потребували слів. Шеріл сиділа близько до Тревіса, її пальці час від часу торкалися його руки. Він накривав їх своєю долонею. Після всього, що вони пережили, ці маленькі жести стали говорити більше за будь-які зізнання. Вікторія сиділа поруч із Раєм. Вона дивилася у вікно. Рай — на неї. Я помітив це в дзеркалі. Вікторія повернула голову.

— Якщо ти продовжиш на мене так дивитися, я почну думати, що в мене щось на обличчі.

Рай усміхнувся.

— Ні. Просто цікаво.

— Що саме?

— Ти завжди така страшна?

Вікторія повільно підняла брову.

— А ти завжди такий нахабний?

— Практично завжди.

— Тоді в нас є щось спільне.

Рай усміхнувся ще ширше. Шеріл тихо пирснула.

— О ні...

Тревіс подивився на неї.

— Що?

— Нічого. Просто бачу майбутні проблеми.

Вікторія повернулася до вікна. Але я встиг помітити ледь помітну усмішку. І подумав, що, можливо, після всього пережитого вона нарешті дозволила собі щось подібне. Можливість просто посміхатися.

***

Двері архіву відкрилися не одразу. Вікторія приклала долоню до старого металевого замка, і той клацнув.

— Вампірська система безпеки? — запитав Ейден.

— Стара, — відповіла вона.

— Наскільки стара?

— Старша за тебе.

— Це... образливо.

— Зате правда.

Ейден пробурмотів щось собі під ніс і зайшов усередину. Повітря всередині було сухим і холодним. Пахло папером. Деревом. Пилом. І ще чимось дивним — запахом дуже старого приміщення, яке десятиліттями майже не відкривали. Ліхтарі один за одним спалахнули. Перед нами відкрився довгий зал із рядами стелажів. На них стояли сотні коробок. Папки. Книги. Скляні контейнери. Позначені роками.

— Тут є все? — запитав Тревіс.

Вікторія похитала головою.

— Ні. Тут є те, що вампірська спільнота вважала важливим зберегти.

Шеріл подивилася на неї.

— А дослідження Еліаса?

— Частину він передав сюди сам.

Ми всі завмерли.

— Навіщо? — запитав я.

— Бо тоді він ще вважав себе дослідником, а не людиною, яка має право керувати чужою пам'яттю.

Вікторія пішла вперед. Її кроки глухо відбивалися від кам'яної підлоги.

— Він передав сюди копії своїх ранніх записів. Оригінали залишив у лабораторіях.

— Тобто тут є його метод? — запитав Ейден.

— Його початкова версія.

Ми знайшли потрібний стелаж через кілька хвилин. На коробці стояв рік. Шеріл торкнулася кришки. Я побачив, як змінилося її обличчя.

— Ти пам'ятаєш це? — тихо запитав Тревіс.

— Так.

Вона відкрила коробку. Всередині лежали десятки зошитів. Пожовклі сторінки. Схеми. Записи. Фотографії. І одна тонка папка з написом: «Кров як носій пам'яті. Обмеження та стабілізація». Ейден обережно взяв її.

— Ну...

Він перегорнув кілька сторінок. Його обличчя стало серйозним.

— Це воно.

Тревіс підійшов ближче.

— Поясни нормально.

Ейден показав на схему.

— Еліас хотів не просто отримувати спогади через кров. Він хотів навчитися їх... записувати.

Шеріл мовчала.

— Не створювати людині нове життя, — продовжив Ейден. — А вибирати, який фрагмент пам'яті передати. Страх. Любов. Біль. Обличчя. Подію.

— І змусити іншу людину її відчути, — сказала Вікторія.

— Так.

Тревіс стиснув щелепу.

— А моя кров?

Ейден перегорнув сторінку.

— Ось тут найцікавіше.

Він прочитав кілька рядків.

— Кров, яка не відкриває пам'ять при контакті, може використовуватися як нейтральний носій. Вона не додає власних спогадів до суміші й не дозволяє чужим фрагментам неконтрольовано руйнувати структуру.

Тиша. Шеріл подивилася на Тревіса.

— Тому він тебе шукав.

— Не для того, щоб зробити мене вампіром.

— Ні, — відповіла Вікторія. — Йому не потрібен був ти. Йому потрібна була твоя кров.

Тревіс криво посміхнувся.

— Дуже романтично.

Шеріл узяла його за руку.

— Для мене ти все одно кращий за свою кров.

— Приємно знати.

Вона нахилилася й коротко поцілувала його. Рай демонстративно кашлянув.

— Ми взагалі-то в архіві.

Шеріл відірвалася від Тревіса.

— Раю, ти заздриш?

— Я? Ніколи.

Вікторія тихо засміялася. Рай подивився на неї. І цього разу вже вона не відвела погляду.

***

Я продовжив читати. Останні сторінки були датовані кількома роками пізніше. Там було те, чого нам бракувало. Фінальна схема. Еліас не встиг завершити її. Йому потрібен був стабілізатор. Свіжа кров Тревіса. Але навіть якщо б він її отримав, система не була безпечною. Вона вимагала постійного повторного введення крові й спеціально підготовленого носія. Без лабораторного обладнання, формули та контрольованої температури пам'ять руйнувалася. Ейден прочитав останню сторінку.