Глава 18. Те, що залишилось

• Вікторія

Дощ ішов усю ніч. Я стояла біля вікна штабу й дивилася, як вода стікає по склу. За ним темніло місто. Десь далеко ще виднівся слабкий відблиск пожежі. Лабораторія Еліаса горіла. Місце, яке колись було для мене символом надії, стало руїною. І я не відчувала жалю. Ні до будівлі. Ні до обладнання. Ні до того, що ми знищили його роботу. Я шкодувала лише про одне. Ми дозволили йому втекти.

— Ти не спиш.

Я почула голос Шеріл. Не обертаючись, відповіла:

— Ти теж.

Вона підійшла ближче.

— Я не звикла спати після того, як у мене стріляють.

— А я не звикла після того, як мене вбивають.

Шеріл тихо засміялася.

— Справедливо.

Ми кілька секунд мовчали. Потім вона стала поруч.

— Ти знала, що Еліас зайде так далеко?

Я подивилася на неї.

— Ні.

— Але знала його.

— Колись.

— Я хочу зрозуміти.

Її голос був спокійним. Не вимогливим. Саме тому я відповіла.

— Еліас спочатку справді хотів допомогти.

Шеріл схрестила руки.

— Я пам'ятаю.

— Ні. Ти пам'ятаєш його початок.

Я подивилася на темне скло.

— А я пам'ятаю момент, коли він змінився.

— Коли?

— Після моєї смерті.

Шеріл завмерла.

— Ти думаєш, моя смерть була причиною?

— Ні.

Я повернулася до неї.

— Але вона стала для нього доказом того, що смерть не завжди є кінцем.

Шеріл нічого не сказала.

— Коли я прокинулася, він був переконаний, що знайшов спосіб подолати межу, яку ніхто не повинен був долати.

— Але ти не знаєш, чому повернулася.

— Ні.

— І він теж.

Я похитала головою.

— Саме це його й знищило.

Шеріл нахмурилася.

— У якому сенсі?

— Він не міг змиритися з тим, що не знає.

Я подивилася на неї.

— Він почав шукати закономірність. Причину. Формулу.

— А знайшов?

— Ні.

— Тоді чому він був так упевнений у своїй теорії?

Я усміхнулася без радості.

— Бо людина, яка витратила століття на пошуки відповіді, рано чи пізно починає плутати теорію з істиною.

Шеріл опустила погляд.

— Я теж колись так робила.

— Через мене.

Вона подивилася на мене.

— Через тебе.

Між нами не було злості. Це було найважче. Колись між нами була лише вона. Тепер залишилося минуле. І пам'ять про нього.

— Я думала, що знаю тебе, — сказала Шеріл.

— А тепер?

Вона ледь усміхнулася.

— Тепер знаю, що ти не моя власність.

Я подивилася на неї.

— Це багато для тебе.

— Так.

— І Тревіс?

Її обличчя одразу змінилося. Тепліше. Живіше.

— Що він?

— Він змінив тебе.

Шеріл мовчала.

— Не заперечуй.

— Не буду.

— Ти його любиш.

Вона видихнула.

— Так.

Я усміхнулася.

— Тоді Еліас програв ще до того, як ми знищили лабораторію.

Шеріл підняла брову.

— Чому?

— Бо він усе життя намагався зрозуміти кров.

Я подивилася на неї.

— А так і не зрозумів, навіщо людина взагалі може віддати себе іншій людині без примусу.

Шеріл тихо засміялася.

— Ти зараз звучиш майже мудро.

— Я старша за тебе.

— Не нагадуй.

Ми обидві засміялися. Вперше за дуже довгий час. А потім за дверима почувся голос Тревіса.

— Ви двоє там не збираєтеся влаштовувати клуб старих вампірів?

Шеріл обернулася.

— Ти все чуєш?

— Тільки найцікавіше.

Він зайшов. Його волосся було ще вологим після дощу. На руці — невелика подряпина. Шеріл одразу помітила.

— Що це?

— Нічого.

Вона підійшла.

— Покажи.

— Шеріл...

— Тревіс.

Він простягнув руку. Вона обережно провела пальцями по шкірі.

— Ти сказав, що цілий.

— Я цілий.

— Це кров.

— Маленька.

— Мене не цікавить розмір.

Він усміхнувся.

— Ти хвилюєшся.

— Дуже.

Вона підняла очі. Тревіс торкнувся її щоки.

— Я тут.

Шеріл накрила його руку своєю.

— Знаю.

Я відійшла до вікна. Це вже було не моє. І вперше мені було приємно це усвідомлювати. Тревіс був людиною. Шеріл — вампіром. Але між ними не було того, що колись було між нами. Володіння. Страху. Залежності. Лише вибір. І саме цього Еліас ніколи не розумів.

— Є ще дещо, — сказала я.

Шеріл одразу повернулася.

— Що?

— Лабораторія знищена.

— Так.

— Але записи Еліаса не всі були там.

Нік, який щойно зайшов до кімнати, зупинився.

— Що ти сказала?

— Він ніколи не тримав усі свої дослідження в одному місці.

Ейден з'явився за ним.

— А де ще?

Я подивилася на Шеріл.

— Частину він передав іншому вампіру.

Тревіс напружився.

— Кому?

Я похитала головою.

— Не знаю.

Нік насупився.

— Це проблема.

— Ні, — сказала я.

Усі подивилися на мене.

— Це не нова загроза.

Я перевела погляд на знищену лабораторію за вікном.

— Це продовження тієї самої.

Шеріл зрозуміла.

— Архів.

— Так.

Ейден уже відкривав ноутбук.

— Де?

Я назвала адресу. Нік одразу почав вводити її.

— Старий архів вампірських записів?

Я кивнула.

— Там Еліас зберігав найважливіші матеріали.

Тревіс подивився на Шеріл.

— І що там?

Вона відповіла першою:

— Усе, що нам потрібно, щоб остаточно закрити цю історію.

Я кивнула.

— Там є його записи про кров.

— Про мою? — запитав Тревіс.

— Про твою теж.

Шеріл взяла його за руку.

— Тоді  поїдемо.

Тревіс подивився на неї.

— Знову під дощ?

Вона усміхнулася.

— А ти хотів сонце?