Глава 17. Те, що почалось сто років тому

• Тревіс

Будівля попереду виглядала так, ніби її давно покинули. Темні вікна. Облізлі стіни. Мокрий асфальт, на якому відбивалося світло єдиного ліхтаря біля входу. Але світло на другому поверсі говорило зовсім інше. Там хтось був. Я заглушив двигун. На кілька секунд у машині залишився тільки звук дощу. Шеріл сиділа поруч. Вона дивилася на будівлю так, ніби намагалася побачити крізь стіни.

— Він там, — сказала вона.

— Впевнена?

— Так.

Я подивився на неї.

— Як?

Вона повернула голову.

— Я відчуваю його.

— Як вампіра?

— Ні.

Пауза.

— Як того, хто занадто довго був частиною мого минулого.

Я взяв її за руку.

— Тоді сьогодні це минуле закінчиться.

Вона подивилася на наші переплетені пальці.

— Ти завжди так спокійно говориш речі, від яких у мене хочеться тебе вдарити.

— Це талант.

— Самозакоханий.

— Ти все одно мене любиш.

Вона ледь усміхнулася.

— Не користуйся цим.

— Буду.

Я нахилився і коротко поцілував її.

— Готова?

Вона кивнула.

— Тепер так.

Ми вийшли з машини. Дощ одразу накрив нас. Холодний, густий, майже суцільний. Ідеальна ніч для поганої ідеї. Але цього разу ми знали, куди йдемо. Джейк і Рай пішли до головного входу. Нік, Ейден і Кейл обійшли будівлю зліва. Метт залишився в машині. Вікторія — у другій. Я подивився на Шеріл.

— Ти зі мною.

— А ти сумнівався?

— Ні.

— Правильно.

Ми підійшли до дверей. Я взявся за ручку. Замкнено. Шеріл поклала долоню поверх моєї.

— Дозволь.

— Що ти...

Вона просто натиснула. Метал скрипнув. Замок здався. Я подивився на неї.

— Ти щойно...

— Не починай.

— Я навіть не сказав нічого.

— Але подумав.

— Точно.

Ми зайшли. Всередині пахло пилом, металом і чимось різким. Антисептиком. Свіжим. Не старим. Я підняв зброю.

— Тут працюють.

— Так.

Шеріл рушила вперед. Я йшов за нею. Коридор був майже порожній. На стінах висіли старі таблички. АРХІВ. МЕДИЧНА ЗОНА. ДОСЛІДЖЕННЯ. Шеріл зупинилася біля останніх дверей. Її обличчя стало серйозним.

— Тут.

— Ти пам'ятаєш?

— Так.

— Що було за ними?

Вона подивилася на мене.

— Вікторія.

Я відчув, як напружилися плечі.

— Її тут тримали?

— Не зовсім.

Вона поклала руку на двері.

— Вона дозволяла Еліасу проводити дослідження.

— Чому?

— Бо тоді він переконав її, що намагається зрозуміти, що сталося після її смерті.

— А насправді?

— Він хотів повторити це.

Я насупився.

— Повернення?

— Ні.

Вона подивилася мені в очі.

— Контроль.

Десь попереду пролунав металевий звук. Ми обоє завмерли. Потім почувся голос.

— Я знав, що ти прийдеш.

Шеріл повільно підняла голову. Еліас. Він стояв у кінці коридору. Темне пальто. Спокійне обличчя. Той самий чоловік, якого ми бачили на старих фотографіях. Той самий погляд. Наче для нього сто років були одним довгим вечором.

— Ти постарів, — сказала Шеріл.

На його губах з'явилася усмішка.

— А ти ні.

— Це комплімент?

— Спостереження.

Я став поруч із нею. Еліас перевів погляд на мене. І його усмішка стала ширшою.

— Тревіс.

— Знаєш моє ім'я.

— Я знаю про тебе значно більше.

— Тоді розкажи.

— Не зараз.

Шеріл зробила крок уперед.

— Ти отримав мій зразок.

Еліас кивнув.

— Маленьку кількість.

— Що ти з ним зробив?

— Перевірив те, що підозрював.

— І?

— Твоя кров справді не передає пам'ять так, як звичайна людська.

Я стиснув щелепу.

— І що це означає?

Еліас подивився на мене.

— Що ти ідеальний носій.

— Носій чого?

— Контрольованої пам'яті.

Шеріл стала між нами.

— Він не дозволить тобі.

Еліас навіть не кліпнув.

— Я не питав дозволу.

Він натиснув кнопку на стіні. Двері за нами зачинилися. Я почув клацання замка.

— Схоже, переговори закінчилися, — сказав я.

— Вони тільки почалися.

Світло спалахнуло. І я побачив кімнату. Скляні колби. Металеві столи. Старе обладнання. А в центрі — велика система з трубками й контейнерами. Усередині кількох скляних ємностей була темна рідина. Кров. Шеріл завмерла.

— Ти все зберіг.

— Звичайно.

— Скільки?

Еліас подивився на неї.

— Те, що залишилося після досліджень Вікторії.

Вона зблідла. Я відчув, як її пальці стиснули мою руку.

— Навіщо?

— Бо вона була першою.

Еліас підійшов до одного контейнера.

— Її кров після повернення змінилася. Спочатку я думав, що це тимчасово.

Вікторія з'явилася в дверях позаду нас.

— А потім зрозумів, що зміни залишилися.

Еліас подивився на неї.

— Так.

— Ти використовував мене.

— Ти дозволяла.

Вікторія холодно усміхнулася.

— Тоді я не знала, що ти хочеш зробити.

— А тепер знаєш.

— Тепер знаю.

Я подивився на обладнання.

— І що саме ти хочеш зробити з моєю кров'ю?

Еліас не відповів одразу. Потім підійшов до столу. На ньому лежала маленька скляна колба. Усередині була моя кров. Я впізнав її за кольором.

— Ти хочеш змішати мою кров із вампірською? — запитав я.

— Не просто змішати.

Він поставив колбу в систему.

— Твоя кров не приймає чужу пам'ять.

— І?

— Саме тому вона може стати нейтральним носієм.

Шеріл зрозуміла першою.

— Ти хочеш записати пам'ять у його кров.

— Так.

— А потім передати її іншому вампіру.

— Саме так.

Я подивився на нього.

— І навіщо?

Еліас уперше перестав усміхатися.