Глава 16. До того, як він закінчить

• Шеріл

Дощ лив так сильно, що дорога майже зникала за водяною завісою. Я сиділа поруч із Тревісом і дивилася у вікно. Дерева з обох боків дороги зливалися в одну темну стіну. Я не відчувала холоду. Не так, як люди. Але цього разу мені було холодно. Не тілом. Десь глибше.

— Ти мовчиш, — сказав Тревіс.

— Я думаю.

— Знову?

Я подивилася на нього.

— Це погано?

— Ні. Просто коли ти починаєш багато думати, зазвичай хтось помирає.

Я ледь усміхнулася.

— Ти дуже швидко навчився мене розуміти.

— Я стараюся.

Він поклав руку на моє коліно. Я накрила її своєю.

— Тревіс.

— Що?

— Якщо стане небезпечно...

— Стане.

— Я ще не договорила.

— Я знаю.

Я повернулася до нього.

— Якщо стане небезпечно, ти не геройствуватимеш.

— А ти?

— Я вампір.

— Це не відповідь.

Я посміхнулася.

— Ти починаєш звучати як Джейк.

— Я серйозно.

Я дивилася на нього кілька секунд.

— Добре. Не геройствуватиму.

Він примружився.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— І не будеш намагатися пожертвувати собою заради мене?

Я мовчала.

— Шеріл.

— Ти дуже багато вимагаєш.

— А ти дуже багато приховуєш.

Я повернула голову до вікна. Він тихо засміявся.

— Я так і знав.

— Я не сказала, що зроблю це.

— Але й не сказала, що не зробиш.

Я зітхнула.

— Ти нестерпний.

— Ти все одно мене любиш.

Я повернула голову так різко, що він засміявся.

— Що?

— Нічого.

— Ти щойно...

— Я сказав, що ти мене любиш.

— Самовпевнений.

— Помиляюся?

Я дивилася на нього. Довше, ніж планувала. Потім тихо сказала:

— Ні.

Його усмішка зникла.

— Ні?

Я похитала головою.

— Не помиляєшся.

Він узяв моє обличчя долонями. Поцілував. Повільно. Без поспіху. Наче хотів переконатися, що я справді залишуся. Я обхопила його шию. На кілька секунд я забула про Еліаса. Про лабораторію. Про кров. Про п'ятсот років минулого. Залишився тільки він. Тревіс. Коли ми відсторонилися, він торкнувся чолом мого чола.

— Тепер скажи, що ти не підеш від мене.

Я усміхнулася.

— Не піду.

— Добре.

— Але є проблема.

— Яка?

— Я дуже погано виконую обіцянки, коли вони суперечать моєму характеру.

— Я вже помітив.

Я засміялася. Вперше за весь день по-справжньому. Машина зупинилася біля штабу. Ми вийшли. Усередині вже чекали всі. Нік розклав документи. Ейден працював за ноутбуком. Вікторія стояла біля вікна. Джейк підійшов до Тревіса.

— Нам треба поговорити.

— Я слухаю.

— Ми знайшли місце, де Еліас може провести експеримент.

Я підійшла ближче.

• • Де?

Ейден повернув ноутбук.

— Не в лабораторії.

Я нахмурилася.

— Тоді де?

— У старому медичному центрі.

На екрані з'явилася адреса. Я впізнала її.

— Це...

Вікторія підійшла ближче.

— Місце, де ми вперше зустріли Еліаса після мого повернення.

Я подивилася на неї.

— Так.

Нік кивнув.

— Ми перевірили записи власності. Будівля формально покинута. Але останні два місяці там є електрика.

Тревіс подивився на нього.

— Охорона?

— Двоє людей офіційно.

— Неофіційно?

— Поки не знаємо.

Джейк поклав на стіл фотографії.

— Але є інше.

На фото була стара будівля. За нею — кілька машин. Одна з них була чорним позашляховиком. Я впізнала номер.

— Це машина Еліаса.

Тревіс подивився на мене.

— Ти впевнена?

— Так.

— Тоді він там.

Ейден кивнув.

— І ще.

Він відкрив файл. На екрані з'явилася схема будівлі.

— Тут підвал.

— Лабораторія? — запитав Тревіс.

— За документами — старе сховище.

Я дивилася на схему.

— Ні.

Всі повернулися до мене.

— Там була лабораторія.

Я показала на план.

— Ця стіна.

— Що з нею?

— За нею кімната.

Нік подивився на мене.

— Ти була там?

— Так.

— Що там?

Я згадала. Металеві столи. Скляні колби. Старі записи. І кров.

— Там Еліас проводив останні дослідження.

Тревіс узяв фотографію.

— Тобто він повернувся саме туди.

— Так.

— Чому?

Я подивилася на нього.

— Бо там він уперше побачив, що кров може змінюватися після смерті.

Вікторія повільно кивнула.

— І там він зрозумів, що може використати це.

Тиша. Тепер усе було простіше. Еліас не шукав нове місце. Він повернувся до початку. Туди, де вперше побачив зміни у крові Вікторії. Туди, де почалося його дослідження. Туди, де він тепер хотів завершити його за допомогою Тревіса. Я подивилася на Тревіса.

— Він уже знає, що ми зрозуміли його план.

— Тоді поспішимо.

Я похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо він очікує, що ми прийдемо.

Тревіс замовк.  Я поклала долоню на його груди.

— Еліас розумний.

— Знаю.

— Він знає, що ти захочеш піти за ним.

— Знаю.

— І знає, що я піду за тобою.

— Це він теж знає.

Я підняла очі.

— Тоді ми зробимо те, чого він не очікує.

Тревіс усміхнувся.

— І що саме?

— Не дамо йому тебе.

— А що зробимо?

Я нахилилася ближче.

— Заберемо його дослідження.

— І самого Еліаса?

Я затримала погляд на ньому.

— Якщо він дасть нам вибір.

Тревіс усміхнувся.

— Ось тепер я тебе впізнаю.

Я торкнулася його щоки.

— Я нікуди не поділася.

Він накрив мою руку своєю.

— Добре.