Глава 15. Те, що він хотів отримати

• Тревіс

Я ніколи не любив старі будівлі. Вони завжди здавалися мені місцями, де минуле чомусь вирішило не вмирати. Ця лабораторія була саме такою. Дощ барабанив по даху, вода просочувалася крізь тріщини, а десь нагорі час від часу скрипіли дошки.

Але найбільше мене дратувало не це. Мене дратувало те, як Шеріл дивилася на все навколо. Наче кожна стіна знала про неї більше, ніж я.  Я стояв поруч із нею в підземному архіві, поки Нік, Ейден та інші перевіряли верхній поверх. Шеріл усе ще тримала старий запис Еліаса.

— Ти знала, що він планував це? — запитав я.

Вона повільно похитала головою.

— Не до кінця.

— Але знала про дослідження.

— Так.

Я забрав у неї аркуш.

— Тоді розкажи мені все.

Вона подивилася на мене.

— Зараз?

— Зараз.

— Ти впевнений?

Я зробив крок ближче.

— Я стою в підземеллі старої лабораторії, де понад сто років тому твоя знайома померла, воскресла, а якийсь вампір вирішив перетворити кров на інструмент контролю. Думаю, момент досить підходящий.

На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Ти вмієш дивно формулювати думки.

— Ти вже це казала.

— І не раз.

Вона підійшла ближче.

— Еліас не був завжди таким.

— А яким він був?

— Розумним.

— Це не відповідь.

— Дуже розумним, — уточнила вона. — Він хотів зрозуміти нас.

— Вампірів?

— Так.

— І що пішло не так?

Шеріл опустила погляд на сторінку.

— Він перестав бачити межу між «зрозуміти» і «отримати контроль».

Я мовчав. Вона продовжила:

— Спочатку він просто брав зразки крові. Потім почав порівнювати її властивості. Потім зрозумів, що кров може передавати не тільки спогади, а й емоційні реакції.

— Тобто якщо вампір вип'є кров людини, він може відчути її страх?

— Так.

— Її любов?

— Так.

— Ненависть?

— Так.

Я подивився на неї.

— А якщо зробити це навмисно?

Шеріл кивнула.

— Саме до цього він прийшов.

Вона поклала долоню на старий стіл.

— Еліас хотів створити кров, яка могла б переносити не випадкові уривки пам'яті, а конкретні.

— Вибрані?

— Так.

— І моя кров потрібна йому тому, що...

— Тому що твоя кров не відкриває нічого, — сказала вона тихо. — Навіть мені.

Я дивився на неї.

— Тобі це подобається?

— Що саме?

— Те, що ти не можеш мене прочитати.

Вона усміхнулася.

— Дуже.

— Серйозно?

— Дуже.

Я нахилився до неї.

— Чому?

— Бо вперше за багато століть біля мене є людина, яку я не можу розгадати одним ковтком крові.

— А словами?

Її погляд затримався на моїх губах.

— Словами ти значно складніший.

— Це комплімент?

— Не вирішила.

Я усміхнувся.

— А я думав, ти все завжди вирішуєш.

— Я стараюся залишати кілька речей невирішеними.

— Наприклад?

Вона зробила ще один крок. Тепер між нами майже не залишилося відстані.

— Тебе.

Я торкнувся її талії. Вона не відступила. Навпаки — поклала руки мені на груди.

— Шеріл...

— Що?

— Ми в лабораторії.

— Я помітила.

— І там нагорі можуть бути люди.

— Саме тому я не збираюся тебе цілувати.

Я підняв брову.

— Не збираєшся?

— Ні.

— Шкода.

Вона усміхнулася.

— Дуже.

Я вже хотів відповісти, коли нагорі пролунали постріли. Шеріл миттєво змінилася. Грайливість зникла. Вона відірвалася від мене й повернула голову до сходів.

— Ось тепер справді час працювати.

Ми піднялися нагору. Джейк уже притиснув одного чоловіка до стіни. Другий лежав біля дверей. Нік тримав зброю напоготові.

— Їх троє, — сказав він. — Один утік.

Я оглянув кімнату.

— Еліас?

— Ні.

Шеріл підійшла до чоловіка біля стіни. Він подивився на неї. І зблід.

— Ти.

Шеріл присіла перед ним.

— Передай Еліасу повідомлення.

Він мовчав. Вона нахилилася ближче.

— Скажи йому, що його лабораторія більше не його.

Чоловік нервово ковтнув.

— Він уже знає.

Шеріл завмерла.

— Що саме?

— Що ви знайшли записи.

Я подивився на Ніка.

— Звідки?

Чоловік усміхнувся.

— Він знає все, що йому потрібно.

Шеріл схопила його за комір.

— Тоді скажи йому ще дещо.

Вона говорила тихо. Небезпечно тихо.

— Він не отримає кров Тревіса.

Чоловік усміхнувся ширше.

— Він уже отримав.

Я напружився. Шеріл теж.

— Що?

Чоловік засміявся.

— Зразок.

Тиша. Я подивився на свою руку.

— Коли?

— Тоді.

Він кивнув у бік старого коридору.

— У лісі.

У мене перехопило подих. Перша зустріч. Кров на підлозі. Камера. Моя присутність. Шеріл різко повернулася до мене.

— Ні.

Я зрозумів.

— Та крапля крові.

Вона кивнула.

— Ти залишив її.

— Я думав, це твоя.

— Ні.

Я подивився на чоловіка.

— Ви взяли мою кров із тієї будівлі?

— Так.

Шеріл зблідла.

— Еліас уже почав.

Я відчув, як у грудях піднімається холод.

— Що він зробить із нею?

Чоловік мовчав. Я схопив його за куртку.

— Що він зробить?

— Перевірить, чи справді твоя кров може стати основою.

Шеріл поклала руку мені на плече.

— Тревіс.

Я відпустив його. Вона дивилася на мене.

— Він ще не завершив.

— Звідки ти знаєш?

— Бо якби завершив, вони б не шукали тебе.

Я зрозумів. Еліасу був потрібен не один зразок. Йому потрібна була жива кров. Свіжа. У достатній кількості. Я подивився на Шеріл.

— Тоді ми знаємо, що робити.