Глава 14. Місце, яке я пам’ятаю

• Шеріл

Дощ супроводжував нас усю дорогу. Він бив по лобовому склу, розмазував світло фар зустрічних машин і перетворював дорогу на довгу сіру стрічку, яка губилася десь між деревами.

Я сиділа поруч із Тревісом і мовчала. Не тому, що не знала, що сказати. Навпаки. Я знала занадто багато.

За кермом був Кейл. Джейк сидів поруч із ним, а позаду нас — Нік, Ейден, Рай, Метт і Вікторія.

Ми їхали туди, куди я не поверталася понад сто років. Я пам'ятала цю дорогу. Тоді вона була іншою. Не було асфальту. Не було ліхтарів. Не було машин. Лише ліс, болото, стара кам'яна дорога і будівля, яку люди називали лікувальним закладом. Еліас називав її лабораторією. Я називала її місцем, де він перестав бачити у вампірах живих істот.

— Ти дуже тиха, — сказав Тревіс.

Я повернула голову.

— Я думаю.

— Про лабораторію?

— Про те, що там було.

Він кілька секунд дивився на мене.

— Хочеш розповісти?

Я усміхнулася.

— Ні.

— Добре.

Я здивовано глянула на нього.

— Просто «добре»?

— Якщо захочеш — розкажеш.

Я опустила погляд на його руку. Вона лежала на сидінні між нами. Я накрила її своєю.

— Дякую.

Він переплів наші пальці. Це було дивно. Після п'ятисот років я не звикла до того, що хтось може просто бути поруч. Без вимог. Без наказів. Без бажання володіти. Саме тому Тревіс лякав мене більше за будь-якого вампіра. Бо я хотіла, щоб він залишився. Машина різко сповільнилася. Кейл сказав:

• • Приїхали.

Я підняла очі. І побачила її. Лабораторія стояла серед дерев. Стара, темна, майже повністю поглинута плющем. Вікна були забиті дошками. Частина даху провалилася. Але будівля все ще стояла. Я відчула, як пальці Тревіса стиснули мої.

— Це вона?

Я кивнула.

— Так.

Він подивився на мене.

— Ти готова?

Я усміхнулася.

— Ні.

— Чудово.

Він відкрив двері.

— Тоді ходімо.

Ми вийшли під дощ. Холод одразу проник під куртку. Я вдихнула. Запах мокрого дерева. Землі. Старого каміння. І чогось, що я пам'ятала набагато краще. Крові. Я зупинилася. Тревіс теж.

— Що?

— Нічого.

Я не хотіла говорити йому. Але він уже навчився бачити те, що я приховую.

— Шеріл.

Я подивилася на будівлю.

— Тут колись була кров.

— Людська?

— Ні.

— Вампірська?

Я кивнула.

— Моя.

Тревіс нічого не сказав. Ми зайшли всередину. Пил. Павутиння. Зруйновані меблі. Старі металеві столи. На стінах ще залишилися шматки пожовклої плитки. Я пам'ятала кожен коридор. Ліворуч — кімната спостереження. Праворуч — архів. Далі — лабораторія. Я пішла вперед. Тревіс не відставав.

— Ти пам'ятаєш усе?

— Майже.

— Навіть через стільки років?

Я глянула на нього.

— Саме в цьому проблема.

Ми дійшли до старих металевих дверей. Я торкнулася ручки. І завмерла.

Перед очима на секунду промайнуло минуле. Вікторія сидить на стільці. Еліас стоїть поруч. На столі — скляна ємність із кров'ю. Моя рука. Голка. Запах металу.

Я різко відсмикнула пальці. Тревіс одразу опинився поруч.

— Шеріл.

— Я в порядку.

— Ти зблідла.

— Я завжди бліда.

Він не посміхнувся.

— Не жартуй зараз.

Я подивилася йому в очі.

— Добре.

Я відкрила двері. Усередині майже нічого не залишилося. Але один стіл стояв на місці. Той самий. Я впізнала його одразу.

- Тут.

Вікторія зайшла слідом. Вона подивилася на стіл. Її обличчя змінилося.

— Саме тут.

Ніхто не питав, що саме. Ми обидві пам'ятали. Ейден увімкнув ліхтар.

— Тут є щось.

Він присів біля стіни.

— Металевий люк.

Нік підійшов.

— Підвал?

— Схоже.

Кейл допоміг підняти кришку. Під нею були сходи. Я подивилася вниз.

— Архів.

— Ти впевнена?

— Так.

Ми спустилися. Внизу було холодніше. Дуже холодно. На стінах стояли старі шафи. Деякі порожні. Інші — забиті папками. Ейден засвітив ліхтариком першу полицю.

— Тут документи.

Нік почав переглядати папки. Я пройшла далі. І побачила напис. V. Я зупинилася. Вікторія підійшла до мене.

— Це моє.

Я відкрила шафу. Всередині були папки. Старі. Пожовклі. На кожній — дата. Я взяла першу. Руки не тремтіли. Я давно навчилася контролювати себе. Але всередині все одно було відчуття, ніби я знову стою там. Перед смертю Вікторії. Перед тим, як срібло увійшло в її тіло. Перед тим, як її серце перестало битися. Я відкрила папку. Там був запис Еліаса. «Після смерті організм не розпався». Я завмерла. Тревіс прочитав через моє плече.

— Що це означає?

Вікторія забрала аркуш. Прочитала. Потім ще раз.

— Він спостерігав за мною після повернення.

Я кивнула. Наступний запис. «Серце відновило роботу без зовнішнього втручання». Ще один. «Кров змінила властивості після відновлення життєдіяльності». Я подивилася на Вікторію.

— Ось чому.

Вона мовчала.

— Твоя кров змінилася не через Еліаса.

— Я знаю.

— Він просто це зафіксував.

— Так.

Я перегорнула сторінку. Далі був опис того, що відбувалося з кров'ю. «Після повернення Вікторії вампір, який пив її кров, не отримував звичайних спогадів. Деякі уривки були нечіткими. Деякі — відсутніми. А іноді кров просто не передавала нічого.» Я відчула, як Тревіс подивився на мене.

— Як моя.

Я кивнула.

— Так.

Вікторія взяла інший документ.

— Він помітив це ще тоді.

— І тому почав шукати подібну кров.

Нік підняв голову.

— Тут є ще щось.

Він тримав стару папку.

— Останній запис.

Ми зібралися навколо нього. Нік прочитав:

— «Якщо явище повториться в іншому носії, його кров може стати основою для завершення методу».