Глава 13. Той, кому потрібна кров

• Нік

Дощ не припинявся. Він почався ще вночі й відтоді лише змінював силу — то перетворювався на дрібну холодну мряку, то раптом обрушувався на місто важкою стіною води. За вікнами штабу все було сірим. Сірі дороги. Сіре небо. Сірі будинки, крізь які пробивалося тьмяне світло ранку.

Я сидів за столом уже майже годину й дивився на одну й ту саму сторінку. Переді мною лежав щоденник Томаса Ріда. Поруч — копії старих записів, які знайшов Ейден. Ще далі — фотографія. Шеріл. Вікторія. І дата, яка тепер означала для нас набагато більше, ніж просто цифри. Я перечитав останній знайдений запис. Потім ще раз.

— Це не випадковість, — пробурмотів я.

— Що саме?

Я підняв очі. Ейден стояв біля свого ноутбука з двома чашками кави. Одну поставив переді мною.

— Ти вже третю годину говориш сам із собою, — сказав він. — Я почав переживати.

— Я не говорю сам із собою.

— Говориш.

— Думаю вголос.

— Це буквально те саме.

Я проігнорував його.

— Подивись сюди.

Ейден підійшов. Я розклав перед ним кілька копій.

— Томас Рід писав, що після повернення Вікторії її кров змінилася.

— Так.

— Еліас займався дослідженнями крові задовго до цього.

— Так.

— І тепер у нас є Тревіс.

Ейден перестав усміхатися.

— Кров, яку не може прочитати Шеріл.

— І Вікторія.

— Саме так.

Він сів навпроти.

— Я перевірив усі згадки, які зміг знайти. Еліас роками досліджував одну конкретну річ.

— Пам'ять.

— Пам'ять через кров.

Я кивнув.

— Але тут є дещо цікавіше.

Ейден повернув ноутбук до мене. На екрані був старий скан документа. Почерк нерівний, чорнило вицвіле. Вгорі стояла дата. Нижче — ім'я. Еліас. Я прочитав перший рядок.

— «Кров не повинна лише зберігати пам'ять. Її можна змусити передавати її». — Я повільно підняв погляд. — Ось воно.

— Так, — сказав Ейден.

— Він хотів не читати кров.

— Він хотів навчитися керувати тим, що кров передає.

Двері відчинилися. Тревіс увійшов разом із Шеріл. Вона одразу відчула напругу в кімнаті. Її погляд ковзнув по документах.

— Що ви знайшли?

Я подивився на Тревіса.

— Відповідь на питання, кому потрібна твоя кров.

Він підійшов ближче.

— Еліасу?

— Так.

Шеріл завмерла. Тревіс сперся руками на край столу.

— Навіщо?

Я повернув до нього ноутбук.

— Через те, що твоя кров не передає вампірам пам'ять.

— Це ми вже знаємо.

— Ні. Ми знали наслідок. Тепер знаємо, чого Еліас намагається досягти.

Я показав на документ.

— Він роками шукав спосіб контролювати передачу пам'яті через кров.

Шеріл нахилилася над сторінкою. Її очі швидко пробігли текстом.

— Я пам'ятаю ці дослідження.

Я подивився на неї.

— Ти була там?

Вона не відповіла одразу. Потім кивнула.

— Так.

Тревіс перевів погляд на неї.

— Де?

Шеріл повільно видихнула.

— У лабораторії Еліаса.

У кімнаті запала тиша.

— Я думав, ти ніколи не бачила її, — сказав я.

— Я не казала, що не бачила.

Вона провела пальцем по краю старої фотографії.

— Просто дуже давно не хотіла про неї згадувати.

Тревіс випростався.

— Що там було?

Шеріл подивилася на нього.

— Не те місце, де я хотіла б знову опинитися. — Її голос став тихішим. — Еліас тоді ще не був тим, ким став зараз. Принаймні я так думала.

Вона замовкла на секунду.

— Він вивчав старих вампірів. Їхню кров. Спогади. Те, як одна істота могла передати іншій частину пережитого через кров.

— І ти допомагала йому?

Шеріл гірко усміхнулася.

— Я була молодшою.

— Але тобі вже було багато років.

— Для людини — так.

Вона подивилася на Вікторію, яка саме увійшла до кімнати.

— Для Вікторії я все одно була тією, кого можна переконати, що це нормально.

Вікторія мовчки підійшла ближче.

— Я пам'ятаю ту лабораторію.

Шеріл глянула на неї. Між ними на мить зависло щось важке. Старе.

— Я теж, — сказала Шеріл.

Я відсунув ще один документ.

— Тоді дивіться.

На ньому була схема. Не складна. Але достатньо зрозуміла. Кров вампіра. Кров людини. Позначені ділянки. І окремий запис:  «Носій безчитаної крові може стати стабілізатором». Тревіс насупився.

— Стабілізатором чого?

Ейден відкрив інший файл.

— Ось тут починається найцікавіше.

Він збільшив фотографію сторінки.

— Еліас намагався створити спосіб, за якого вампір міг би не просто отримувати уривки чужих спогадів під час пиття крові.

— А що?

— Обирати, що саме передається.

Шеріл зблідла.

— Ні...

Вікторія подивилася на неї.

— Ти зрозуміла?

— Так.

Я відчув, як у мене похололи пальці. Тревіс залишався спокійним.

— Поясніть нормально.

Шеріл повернулася до нього.

— Якщо звичайна вампірська кров може зберігати пам'ять, то Еліас хотів зробити так, щоб її можна було використовувати як носій.

— Носій чого?

— Спогадів.

Вона зробила коротку паузу.

— Емоцій.

Тревіс мовчав. Шеріл продовжила:

— І, якщо його записи правильні, навіть чужих переконань.

Ейден тихо додав:

— Фактично він хотів створити контрольовану передачу пам'яті.

Я зрозумів першим.

— Отже, людина випиває кров...

— І отримує не випадковий уривок, — закінчила Шеріл. — А те, що їй навмисно передали.

Тревіс повільно випростався.

— Тобто можна змусити людину пам'ятати те, чого ніколи не було?

— Не просто змусити пам'ятати, — сказала Вікторія. — Можна змінити емоцію, пов'язану зі спогадом.

Тиша. Цього разу ніхто не пожартував. Бо тепер ми зрозуміли справжню небезпеку. Еліас не шукав спосіб стати сильнішим. Він шукав спосіб зробити кров інструментом контролю. А кров Тревіса була потрібна йому як ключ до цього процесу.