Після заходу сонця

Глава 12. Кров, яку не прочитати

• Тревіс

Я ніколи не думав, що колись сидітиму посеред ночі й слухатиму лекцію про власну кров від жінки, якій понад п'ятсот років. Але останнім часом моє життя взагалі перестало відповідати нормальним правилам. За вікном ішов дощ. Знову. Він барабанив по склу, стікав по темних вікнах і розмивав вогні міста. У кімнаті були Шеріл, Вікторія, Нік та Ейден. Я сидів за столом. Переді мною лежав аркуш із кількома записами. Вікторія стояла навпроти.

— Отже, — сказав я, — моя кров не дає вам прочитати спогади.

— Не тільки мені, — відповіла Вікторія.

— Шеріл теж нічого не побачила.

— Нічого.

Шеріл сиділа поруч і мовчала. Я подивився на неї.

— Що ти зазвичай бачиш?

Вона трохи подумала.

— Залежить від кількості крові.

— Розкажи.

— Якщо зовсім небагато, можу відчути емоцію. Страх. Радість. Біль. Іноді побачити окремий образ.

Вона зробила паузу.

— Якщо крові більше, спогади стають чіткішими.

— А якщо дуже багато?

— Можна побачити фрагменти життя.

Ейден підняв брову.

— Тобто вампіри можуть буквально читати людську пам'ять?

— Не буквально, — відповіла Шеріл. — Кров не є книгою. Вона просто зберігає сліди того, що пережило тіло.

Нік схилився над столом.

— І в Тревіса немає цих слідів?

— Вони є, — сказала Вікторія.

Я подивився на неї.

— Але?

— Але ми не можемо їх прочитати.

Тиша.

— Чому?

Вікторія похитала головою.

— Ось цього я не знала.

Шеріл кинула на неї погляд.

— І зараз не знаєш?

— Ні.

Я видихнув.

— Тоді ми знову повернулися на початок.

— Ні, — сказала Шеріл.

Я подивився на неї.

— Тепер ми знаємо дещо важливе.

— Що?

Вона нахилилася до столу.

— Це не випадковість.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я прожила достатньо довго, щоб зустріти тисячі людей. – Її пальці ковзнули по краю аркуша. — Я пила кров багатьох із них.

— І ніколи не було такого?

— Ніколи.

Вікторія кивнула.

— У мене теж.

Я мовчав. Мені не подобалося, коли дві жінки, які прожили століття, погоджувалися одна з одною. Зазвичай це означало проблеми.

— Тоді що вони хочуть від мене?

Шеріл подивилася мені в очі.

— Те, чого не можуть отримати.

Я підвівся.

— Чудово. Тоді є просте рішення.

Нік одразу насторожився.

— Яке?

— Не давати їм мою кров.

Ейден хмикнув.

— Геній.

Я кинув на нього погляд.

— Дякую.

— Будь ласка.

Але Шеріл не усміхнулася.

— Це не так просто.

Я повернувся до неї.

— Чому?

— Бо якщо вони вже знають про тебе, вони не зупиняться.

— Тоді ми зупинимо їх.

Вікторія дивилася на мене дуже уважно.

— Ти не розумієш.

— Тоді поясни.

Вона підійшла ближче.

— Для деяких вампірів людська кров — це не просто їжа.

Я мовчав.

— Вона дає інформацію. Силу. Емоції. Спогади.

— Я це вже чув.

— Але твоя кров не дає їм нічого.

Вона поклала долоню на стіл.

— І саме тому вони можуть захотіти отримати її будь-якою ціною.

Шеріл різко піднялася.

— Не говори так, ніби це неминуче.

— Я не кажу, що неминуче.

Вікторія подивилася на неї.

— Я кажу, що тепер ми знаємо, чого вони хочуть.

Це було важливо. Вперше за весь цей час ми мали не просто питання. Ми мали конкретну причину. Їм потрібна була моя кров. Не тому, що я був особливим у якомусь абстрактному сенсі. А тому, що її неможливо було прочитати. І якщо вони не могли отримати з неї спогади добровільно... вони могли спробувати взяти її силою.

***

Пізніше ми залишилися вдвох. Я стояв біля вікна. Шеріл підійшла ззаду.

— Ти злишся?

— Ні.

— А ти щойно забула, що я знаю про твою нездатність брехати?

— Я не збрехала.

— Тоді скажи правду.

Вона стала поруч.

— Я боюся.

Я повернув голову.

— За себе?

— За тебе.

Я взяв її за руку.

— Вони не дістануться до мене.

— Ти не можеш це знати.

— Можу.

— Тревісе...

— Шеріл.

Я стиснув її пальці.

— Ти прожила п'ятсот років, постійно тікаючи від тих, хто сильніший за тебе.

Вона мовчала.

— А тепер ти залишилася.

— Так.

— От і я залишуся.

Вона дивилася на мене кілька секунд. Потім тихо сказала:

— Ти не розумієш, наскільки небезпечним може бути цей світ.

— Розумію.

— Ні.

Вона зробила крок ближче.

— Я бачила, що роблять вампіри, коли перестають бачити в людях людей. Я бачила, як вони полюють.

Я відчув, як її пальці тремтять.

— І я не хочу, щоб ти став для них здобиччю.

Я підняв руку й торкнувся її щоки.

— Тоді не дозволяй.

Вона заплющила очі. Я нахилився й поцілував її. Цього разу поцілунок був тихим. Без гри. Без провокації. Просто теплим. Коли ми відсторонилися, вона ще кілька секунд тримала руку на моїх грудях.

— Твоє серце, — прошепотіла вона.

— Що?

— Воно дуже голосно б'ється.

Я усміхнувся.

— Через тебе.

Вона засміялася.

— Не використовуй мої ж слова проти мене.

— Чому?

— Бо мені це подобається.

Я знову поцілував її. Але цього разу за дверима пролунав стукіт. Шеріл відступила.

— Якщо це знову Нік...

— Я нічого не чув, — одразу озвався він з коридору.