Глава 11. Дощ не змиває минуле

• Шеріл

Я довго не наважувалася перегорнути наступну сторінку. Не тому, що боялася того, що там написано. Я боялася того, що можу згадати. Папір під моїми пальцями був старим, жовтим, майже крихким. Але почерк Томаса залишався чітким. Я вдихнула. перегорнула.

— «12 жовтня. Вона померла. Я перевірив пульс тричі. Серце не билося. Дихання відсутнє. Я не знаю, як описати те, що сталося перед світанком. Її серце знову почало працювати. Вона вдихнула. Відкрила очі. Вона була живою.»

Я завмерла.

— Це ми вже знаємо, — тихо сказав Нік.

Я кивнула. Так. Це підтверджувало те, що я пам'ятала. Але далі був інший запис. Я перегорнула сторінку.

— «13 жовтня. Вона сказала, що не здивована. Я запитав, чому. Вона відповіла: "Я знала, що повернуся."»

Тревіс стояв поруч. Я відчула його погляд.

— Читати далі? — запитав він.

Я кивнула. Наступний запис був коротким.

— «Я запитав, звідки вона це знала. Вона не відповіла. Не тому, що не хотіла. Здавалося, вона сама не знала.»

Я повільно опустила книгу.

— Ось  і все.

Ейден нахилився над столом.

— Тобто ми витратили стільки часу, щоб дізнатися, що вона сама не знала?

Нік похитав головою.

— Не зовсім.

Він забрав книгу й перегорнув кілька сторінок назад.

— Подивись.

На полях стояла примітка Томаса.

— «Вона не говорила про це як про здогад. Вона говорила так, ніби пам'ятала майбутнє.»

Я перечитала рядок. Потім ще раз.

— Це неможливо, — сказав Тревіс.

— Для людини, можливо.

Усі подивилися на мене. Я закрила щоденник.

— Для вампіра теж не все можливо.

Я помовчала.

— Ми не бачимо майбутнього.

— Тоді що це? — запитав Тревіс.

Я подивилася на сторінку.

— Я не знаю.

Цього разу відповідь не була відмовкою. Я справді не знала. Але тепер це не було загадкою без слідів. Ми мали факт. Вікторія знала. Не як. Не чому. Але знала. І після смерті це знання підтвердилося.

***

Я вийшла з архіву першою. Дощ одразу вдарив у лице. Холодний. Сильний. Мені подобався дощ. Він нагадував мені про те, що все може змитися. Кров. Запах. Сліди. Але не спогади.

— Шеріл.

Я почула Тревіса позаду. Не обернулася.

— Що?

— Ти втечеш?

Я посміхнулася.

— Від архіву?

— Від усього.

Я повернулася. Він стояв просто під дощем. Волосся намокло, кілька рудих пасм прилипли до чола.

— Ні.

— Точно?

Я підійшла ближче.

— Цього разу — точно.

Він подивився на мене.

— Чому?

Я могла б сказати щось жартівливе. Могла б перевести тему. Але не хотіла.

— Бо мені набридло тікати.

Він простягнув руку. Я вклала свою долоню в його.

— І ще...

— Що?

Я підняла на нього очі.

— Бо ти залишився.

Його пальці стиснули мої.

— Я нікуди не збирався.

Я усміхнулася.

— Небезпечні слова, босе.

— Чому?

— Бо я можу повірити.

Він зробив крок ближче.

— Повір.

Я подивилася на його губи. Цього разу не чекала, поки він запитає. Сама потягнулася до нього. Поцілунок був зовсім іншим, ніж минулого разу. Не обережним. Не пробним. Я вже знала, як він торкається. Як тримає мене. Як змінюється його дихання. Його руки ковзнули до моєї талії. Мої пальці заплуталися в його мокрому волоссі. Дощ стікав по обличчю, по шиї, губах. Я майже забула, де ми. Майже. Тревіс відсторонився на кілька сантиметрів.

— Ми промокли.

Я засміялася.

— Це твій геніальний висновок?

— Один із.

— Тоді в тебе дуже серйозна конкуренція з Ейденом.

— Не згадуй його зараз.

Я знову поцілувала його. Цього разу коротко. Але достатньо, щоб він усміхнувся.

— Ось тепер краще.

Я провела пальцем по його нижній губі.

— Ти швидко звикаєш.

— До тебе?

— До того, що я тебе цілую.

— Думаю, до цього я звикну дуже швидко.

Я засміялася.

— Самовпевнений.

— Ти вже казала.

— Значить, доведеться повторювати.

***

Коли ми повернулися, Вікторія сиділа у вітальні. Вона підняла очі. Подивилася на мене. Потім на Тревіса. На наші руки. І посміхнулася.

— Ти справді залишила його поруч.

Я не відпустила його руку.

— Так.

— Добре.

Я здивовано подивилася на неї.

— І це все?

— А що ти хотіла почути?

Я не відповіла. Вікторія підвелася.

— Шеріл, я не прийшла забирати твоє майбутнє. Я прийшла поговорити про минуле.

Тревіс став поруч.

— І ми вже знаємо, що сталося з тобою.

Вікторія кивнула.

— Так.

— Ти померла.

— Так.

— А потім повернулася.

— Так.

— І не знаєш, чому.

Вона на мить задумалася.

— Тепер знаю трохи більше.

Я насупилася.

— Що саме?

Вікторія подивилася на мене.

— Перед смертю я відчувала, що це не кінець. Не голос. Просто впевненість.

Тревіс нахмурився.

— Звідки?

Вікторія похитала головою.

— Не знаю.

Я зітхнула. Ось вона. Та сама відповідь. Ніби минуле навмисно залишало нам останню сходинку. Вікторія підійшла до вікна.

— Але тепер я розумію інше.

— Що?

Вона подивилася на мене.

— Я повернулася не для того, щоб повернутися до минулого.

Я мовчала.

— Я повернулася, щоб побачити, що буде після нього.

Я подивилася на Тревіса. Він дивився на мене. І раптом зрозуміла. Можливо, відповідь була не в смерті Вікторії. Можливо, вона була в тому, що сталося після неї.

***

Пізніше я знову стояла біля вікна. Дощ ішов. Звичайно. Тревіс підійшов ззаду. Його руки обійняли мене за талію. Я сперлася спиною на його груди.