Глава 10. Свідок

• Нік

Я не любив старі архіви. Вони пахли пилом, вологою й чужими секретами. Особливо ті, де документи зберігалися не в електронному вигляді. Жодного пошуку. Жодного фільтра. Жодної кнопки «знайти». Тільки коробки, папки й сотні сторінок, які могли нічого не означати. Але цього разу я знав, що шукаю. Томас Рід. Лікар. Працював у медичній практиці. І, судячи з усього, був єдиною людиною, яка бачила Вікторію мертвою. Я сидів перед ноутбуком, коли Ейден поставив на стіл дві чашки кави.

— Я вже починаю думати, що ти закохався.

Я навіть не підняв очей.

— У кого?

— У мертві документи.

— Вони менше говорять.

— Образливо.

Він сів поруч.

— Щось знайшов?

— Можливо.

Я розвернув ноутбук до нього. На екрані була стара оцифрована картка. Томас Рід. Ейден присвиснув.

— Довго прожив, 104 роки.

— Не настільки довго, як деякі наші знайомі.

Він глянув на мене.

— Це зараз був жарт про вампірів?

— Можливо.

— Ти змінюєшся, Ніку.

Я проігнорував його.

— Є згадка про приватну медичну практику. Але основні записи зникли.

— Зникли?

— Частково.

Ейден нахилився ближче.

— Тобто?

— Частина архіву була передана родині Ріда після його смерті. Потім документи розійшлися.

— Куди?

Я відкрив наступний файл.

— Не знаю.

— Чудово.

Я глянув на нього.

— Ти ж хотів пригод.

— Я хотів пригод із красивими жінками. А отримав лікаря.

— Не скаржся.

— Я скаржатимусь.

Я продовжив пошук. І тоді знайшов згадку, яку майже пропустив. Особистий щоденник Т. Ріда. Я завмер.

— Ейден.

— Що?

Я показав екран. Він перестав усміхатися.

— О.

***

Через дві години ми вже сиділи в машині. Дощ стукав по даху. Тревіс був за кермом. Шеріл сиділа поруч. Я — позаду разом з Ейденом. Решта залишилися в будинку.

— Отже, — сказав Тревіс, — що саме ти знайшов?

Я відкрив папку.

— Щоденник Томаса Ріда.

Шеріл повернула голову.

— Він справді існував?

— Так.

— І він бачив Вікторію?

— Судячи із записів, так.

Тиша. Я перегорнув кілька сторінок.

— Є опис її стану.

Тревіс кинув на мене погляд через дзеркало.

— Який?

— Він записав, що знайшов жінку без пульсу.

Шеріл завмерла.

— Без пульсу?

— Так.

Вона відвернулася до вікна. Я продовжив:

— Він перевіряв її кілька разів. Не було дихання. Не було серцебиття.

Тревіс стиснув кермо.

— А потім?

— Перед світанком її серце почало битися.

Ейден тихо видихнув.

— Отже, вона не брехала.

— Ні.

Я подивився на Шеріл.

— Ти справді її вбила.

Вона кивнула.

— Я знаю.

— І вона справді померла.

— Так.

Тревіс нахмурився.

— Тоді ми нарешті можемо перестати ставити це питання.

Я погодився. Саме це було важливо. Не було підміни. Не було помилки. Не було неправильної пам'яті. Шеріл убила Вікторію. Вікторія померла. А потім повернулася. Факт. Тепер залишалося зрозуміти інше. Я відкрив наступну сторінку.

— Тут є дещо цікавіше.

Шеріл подивилася на мене.

— Що?

— Через кілька років Вікторія повернулася до Томаса.

Тревіс насупився.

— І що вона сказала?

Я прочитав рядок.

— Вона сказала, що нарешті зрозуміла, що сталося.

Шеріл мовчала.

— Що саме? — запитав Ейден.

— У щоденнику цього немає.

— Звісно, — пробурмотів він.

Я перегорнув сторінку.

— Але є інший запис. «Вона не дивувалася власному поверненню. Здавалося, вона чекала на нього.»

У машині стало тихо. Дощ стукав по склу.

— Ось воно, — сказала Шеріл.

Я підняв очі.

— Що?

— Те, що вона сказала мені.

Тревіс глянув на неї.

— Що саме?

Шеріл повільно відповіла:

— Вона знала.

— Знала, що повернеться?

— Так.

— До того, як померла?

Шеріл кивнула.

— Схоже на те.

Я перечитав запис. Він був коротким. Занадто коротким. Але тепер у нас було достатньо, щоб скласти послідовність. Вікторія померла. Її серце зупинилося. Вона залишалася без ознак життя протягом кількох годин. Перед світанком повернулося серцебиття. Вона прокинулася. А через роки сказала Томасу, що ще до смерті знала, що повернеться. Тревіс мовчав. Шеріл дивилася у вікно.

— Єдине, чого ми не знаємо, — сказав я, — чому.

Вона повільно повернулася.

— Саме це я й хочу зрозуміти.

***

Ми приїхали до архіву ближче до ночі. Будівля була старою. Сірою. Мокрою від дощу. І такою тихою, що навіть кроки віддавалися луною. Ейден дістав ліхтарик.

— Ненавиджу такі місця.

— Ти щойно казав, що любиш пригоди, — нагадав я.

— Я передумав.

Тревіс відчинив двері. Ми зайшли всередину. Пил. Старі полиці. Коробки. Папки. І сотні років чужих життів. Шеріл ішла поруч із Тревісом. Я помітив, як він тримав її за руку. Вона не заперечувала. Я відвів погляд. Не моя справа.

— Тут, — сказав я.

Ми підійшли до шафи. На ній стояв старий напис: Т. Рід. Шеріл торкнулася металевої ручки. На секунду завмерла.

— Що? — запитав Тревіс.

— Нічого.

Але я бачив її обличчя. Вона щось відчула. Не спогад. Не страх. Швидше впізнавання. Вона відкрила шафу. Всередині лежали старі папки. Тревіс узяв першу. Я — другу. Ейден світив ліхтариком. І тоді Шеріл побачила її. Невелику чорну записну книжку. На обкладинці було написано: Т. Рід. Вона взяла її обережно. Наче боялася пошкодити.

— Це воно, — прошепотіла вона.

Тревіс став поруч.

— Відкривай.

Шеріл провела пальцями по обкладинці. І відкрила першу сторінку. Там був запис. «Я бачив смерть. Але не розумію, що побачив після неї.» Шеріл прочитала його двічі. А потім перегорнула сторінку. Дощ барабанив по даху архіву. А ми стояли посеред темної кімнати й дивилися в минуле. Цього разу воно вже не мовчало.