Після заходу сонця

Глава 9. Після останнього подиху

• Вікторія

Я пам'ятаю срібло. Дивно, правда? За стільки років я могла забути сотні облич, десятки будинків, назви міст, у яких більше не залишилося нічого знайомого. Але не срібло. Його холод я пам'ятаю досі. Я пам'ятаю, як воно торкнулося мене. Пам'ятаю біль. І Шеріл. Її очі. Не лють. Не ненависть. Страх. Вона боялася не мене. Вона боялася того, ким ставала поруч зі мною. Я тоді це розуміла. Просто не хотіла визнавати.

***

— Ти не можеш піти, — сказала я їй.

Вона стояла навпроти. Її руки тремтіли.

— Можу.

— Ти повернешся.

Шеріл похитала головою.

— Ні.

Я хотіла сказати ще щось. Щось, що змусило б її залишитися. Щось, що повернуло б контроль у мої руки. Але не встигла. Срібло зробило своє. Світ навколо мене почав тьмяніти. Я впала. Останнє, що побачила, — Шеріл, яка опустилася поруч. Її пальці торкнулися мого обличчя.

— Пробач.

А потім стало темно.

Я не знаю, скільки часу минуло. Може, години. Може, більше. Для мене часу не існувало. Не було болю. Не було думок. Не було навіть темряви. Просто нічого. А потім я почула звук. Стук. Я не могла зрозуміти, звідки він. Стук. Щось ще. Голос. Далекий. Людський.

— Пані?

Я не могла відповісти. Моє тіло було важким. Наче належало не мені. Я спробувала вдихнути. Нічого. Ще одна спроба. І раптом... удар. Серце. Один. Єдиний. Я здригнулася. Ще один. А потім ще. Я вдихнула так різко, що легені обпекло повітрям. Очі відкрилися. Стеля. Незнайома кімната. Чоловік стояв поруч і дивився на мене так, ніби побачив привида.

— Господи... – Я спробувала підвестися. — Де я?

Чоловік відступив.

— Ви були мертві.

Я подивилася на нього.

— Знаю.

Він зблід.

— Ні... Ви не розумієте.

Я повільно сіла. Срібло більше не було в моєму тілі. Але біль залишився в пам'яті. Я торкнулася грудей. Серце билося. Рівно. Сильно. Живо. Я дивилася на власну долоню й не могла зрозуміти, що сталося. Я пам'ятала смерть. Пам'ятала останній погляд Шеріл. Пам'ятала її слова. Але тепер дихала. Жила. Знову.

Чоловіка звали Томас. Він був лікарем. Принаймні так він представився. Він не ставив зайвих питань. Спочатку. Він просто спостерігав. Перевіряв мій пульс. Слухав серце. Дивився на рану, яка вже починала затягуватися.

— Я не розумію, — сказав він одного вечора.

Я сиділа біля вікна.

— Я теж.

— Ви справді були без пульсу.

— Я знаю.

— Я перевіряв вас кілька разів.

Я подивилася на нього.

— І?

— Ви були мертві.

— Але зараз жива.

Він нервово поправив окуляри.

— Саме це мене й лякає.

Я майже усміхнулася.

— Тоді не бійтеся.

— Легко сказати жінці, яка повернулася з мертвих.

Я нічого не відповіла. Бо сама не знала, що сказати.

Я залишилася в Томаса на кілька днів. Ми майже не говорили про Шеріл. Але я думала про неї постійно. Про те, де вона зараз. Чи втекла далеко. Чи пам'ятає мене. Чи ненавидить. Одного разу Томас запитав:

— Ви повернетеся до неї?

Я дивилася у вікно.

— Не знаю.

Це була правда. Я не знала, що буде далі. Не знала, чому повернулася. Не знала, що означала моя смерть. Але одне я знала точно. Я не хотіла знову забирати Шеріл. Не хотіла повертати її туди, звідки вона втекла. Можливо, саме смерть нарешті змусила мене побачити те, чого я не хотіла бачити за життя. Вона не була моєю. Ніколи не була.

У 1915 році я знову прийшла до Томаса. Він постарів. Я — ні. Він упізнав мене одразу.

— Ви.

Я кивнула.

— Я.

Він довго дивився на мене. Потім дістав старий зошит.

— Я записував усе.

Я взяла його до рук. На пожовклих сторінках були дати. Спостереження. Короткі записи. Моя смерть. Моє пробудження. Мій пульс. Мої слова. Я перегортала сторінки мовчки.

— Чому ви це зберігали? — запитала я.

Томас відповів не одразу.

— Бо я боявся забути.

Я провела пальцем по одному рядку. «Пацієнтка не мала ознак життя. Серце відновило роботу перед світанком.» Я закрила очі. Я пам'ятала це. Але не розуміла. Томас дивився на мене.

— Ви знали, що повернетеся?

Я підняла очі. І цього разу не відповіла одразу.

— Я...

Я зупинилася. Спогад був дивним. Не чітким. Не схожим на звичайну пам'ять. Швидше на відчуття, яке я мала ще до смерті. Наче десь усередині мене вже існувала впевненість. Наче смерть була не кінцем. Я повільно сказала:

— Так.

Томас завмер.

— Ви знали?

— Не знала як.

Я подивилася на сторінки.

— Але знала, що повернуся.

— Чому?

Я похитала головою.

— Не знаю.

Це було найчесніше, що я могла сказати.

***

Тепер, через багато років, я знову сиділа перед Шеріл. Вона стояла поруч із Тревісом. Я дивилася на них і бачила те, чого не бачила колись. Шеріл більше не була тією дівчиною. Вона не ховалася за чужою волею. Не чекала дозволу. Вона сама вирішувала, кого захищати. І кого впускати у своє життя. Я подивилася на Тревіса. Він тримав її за руку. Шеріл не відсмикувала пальців. Я ледь усміхнулася.

— Ти справді змінилася.

Шеріл подивилася на мене.

— Ти вже це казала.

— Тоді скажу ще раз.

Я підвелася.

— Я не прийшла забирати твоє життя.

Шеріл мовчала.

— І не прийшла мститися.

— Тоді навіщо?

Я перевела погляд на Тревіса.

— Через нього.

Він не відступив. І саме це мені сподобалося.