Глава 8. Те. Що я не сказала

• Шеріл

Дощ не припинявся вже третю годину. Я стояла біля кухонного вікна й дивилася, як краплі ковзають по склу. У цьому дощі було щось заспокійливе. Він приховував звуки. Обличчя. Сліди. Минуле. Але не цього разу.

— Ти збираєшся всю ніч стояти там?

Голос Тревіса долинув позаду. Я не обернулася.

— Можливо.

— Тоді я постою з тобою.

Я усміхнулася.

— Ти завжди такий упертий?

— Тільки коли хтось намагається втекти від розмови.

Я повільно повернулася. Він стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях. Чорна футболка підкреслювала плечі й руки, вкриті татуюваннями. І я ненавиділа те, що помічала такі речі. Особливо зараз.

— Я не тікаю.

— Шеріл.

— Добре. – Я зітхнула. — Я намагаюся вирішити, скільки правди ти готовий почути за один вечір.

— Спробуй здивувати мене.

— Не впевнена, що це хороша ідея.

— Я вже бачив тебе в крові біля трупа, дізнався, що ти вампір, почув про п'ятсот років твого життя й познайомився з жінкою, яку ти колись убила. – Він зробив паузу. — Думаю, вечір уже складно зіпсувати.

Я тихо засміялася. Ось за це він мені й подобався. Він не намагався зробити вигляд, що все нормально. Не боявся називати речі своїми іменами. Я відійшла від вікна.

— Вікторія не просто була старшою за мене.

— Я зрозумів це.

— Ні. Не зрозумів. – Я подивилася йому в очі. — Вона контролювала мене.

Його обличчя стало серйознішим.

— Як саме?

— Вона вирішувала, куди я йду. З ким говорю. Що роблю. Коли мені можна залишати будинок. Вона називала це турботою. А я довго називала це любов'ю.

Тревіс мовчки дивився на мене. Це було найважче сказати. Не про срібло. Не про смерть. Саме це. Я сіла на край столу.

— Коли ти проживаєш достатньо довго, починаєш плутати звичку з почуттям.

Тревіс підійшов ближче.

— Ти була з нею через страх?

Я похитала головою.

— Спочатку ні.

— А потім?

— Потім я зрозуміла, що не знаю, ким буду без неї.

Він сів навпроти.

— І все одно пішла.

— Так.

— Чому?

Я посміхнулася без радості.

— Бо одного дня я зрозуміла, що краще не знати, ким я буду без неї, ніж усе життя бути тією, ким вона мене зробила.

Тревіс довго дивився на мене.

— Я радий, що ти пішла.

Я підняла брову.

— Ти навіть не знав мене тоді.

— Мені не подобається та Шеріл.

— Яка?

— Та, яка думала, що не може піти.

Я нічого не відповіла. Бо саме ці слова влучили надто точно.

***

Я відкрила стару дерев'яну скриню. Вона стояла в кімнаті, куди ніхто з хлопців без дозволу не заходив. Всередині лежали фотографії. Листи. Кілька пожовклих сторінок. І стару фотографія року. Шеріл і Вікторія. Поруч. Я поклала її перед Тревісом.

— Ти пам'ятаєш цей день?

— Пам'ятаю.

Я торкнулася краю фотографії.

— Тоді Вікторія ще не знала, що все закінчиться.

Тревіс перевернув фото. На звороті була дата.

— Якщо вона справді була мертва, — сказав він, — ця фотографія не пояснює, як вона повернулася.

— Ні. – Я забрала фото. — Але доводить, що ми повинні знайти оригінал.

— Де?

— Архів.

Він подивився на мене.

— Ти знаєш, де?

— Приблизно.

— Тоді поїдемо.

Я посміхнулася.

— Просто так?

— А ти хотіла почекати до ранку?

— Я думала, ти запропонуєш щось романтичніше.

— Наприклад?

Я підійшла ближче.

— Не знаю. – Мої пальці ковзнули по його руці. Він завмер. — Наприклад, поцілувати мене.

Його погляд опустився на мої губи.

— Це небезпечна пропозиція.

— Я взагалі небезпечна жінка.

— Це я вже зрозумів.

Він поклав руку мені на талію. Повільно. Наче давав мені можливість відійти. Я не відійшла. Навпаки. Зробила крок ближче. Між нами залишилося зовсім мало простору.

— Ти справді хочеш мене поцілувати? — тихо запитав він.

— А ти справді питаєш?

— Так.

Я усміхнулася.

— Тоді так.

Його губи торкнулися моїх. Спочатку легко. Майже обережно. А потім поцілунок став глибшим. Його рука сильніше стиснула мою талію. Мої пальці ковзнули до його шиї. Я забула про дощ. Про Вікторію. Про Еліаса. Про все. Залишився тільки він. Тепло його тіла. Його серце. Його запах. І те дивне відчуття, що поруч із ним мені вперше за багато століть не хочеться тікати. Я відсторонилася першою. Не тому, що хотіла. Тому що знала себе.

— Якщо ти продовжиш, — прошепотіла я, — я забуду, що в сусідній кімнаті сидять твої друзі.

Тревіс усміхнувся.

— Думаю, вони переживуть.

Я тихо засміялася.

— Самовпевнений.

— Ти ж сама почала.

— Можливо.

Він нахилився до мене знову. І саме в цей момент за дверима пролунав голос Ніка:

— Я дуже не хочу переривати те, що там відбувається, але нам треба поговорити.

Я заплющила очі.

— Я його вб'ю.

Тревіс засміявся.

— Не вб'єш.

— Я вампір. Можу.

— Не сьогодні.

Я подивилася на нього.

— Ти занадто впевнено мною командуєш.

— А ти занадто легко мене слухаєш.

Я пирхнула й відчинила двері.

— Що там, Ніку?

Нік стояв у коридорі з папкою в руках. Його погляд ковзнув між нами. Потім він дуже повільно підняв брову.

— Я нічого не бачив.

— Правильно, — сухо відповіла я.

— Саме так.

Він простягнув папку Тревісу.

— Я знайшов адресу архіву.

Тревіс відкрив її.

— І?

— Якщо фотографія справжня, оригінал може бути там.

Я подивилася на папку. Потім на Тревіса. І вперше за довгий час відчула не страх перед минулим. А бажання нарешті подивитися йому просто в очі.

— Тоді їдемо.

***

За двадцять хвилин ми вже були на вулиці. Дощ зустрів нас холодною стіною. Тревіс відчинив дверцята машини. Я сіла. Він обійшов автомобіль і зайняв водійське місце. Двигун ожив. Місто розчинилося у воді. Я дивилася у вікно. Фотографія. Вікторія. Її смерть. Її повернення. І питання, на яке ми досі не мали відповіді. Не чи померла вона. Я вже знала. Померла. Питання було інше. Чому вона була впевнена, що повернеться? І десь у старому архіві могла лежати відповідь. А може, саме там ми нарешті знайдемо того, хто знав її історію ще тоді. Дощ бив по лобовому склу. Тревіс мовчки простягнув руку й накрив мою долоню своєю. Я подивилася на наші руки. І не забрала свою. Цього разу — ні.