Глава 7. Та, від якої вона втекла

• Тревіс

Дощ не припинявся. Здавалося, він узагалі перестав бути погодою й став частиною цього міста — падав на дахи, стікав по вікнах, збирався темними калюжами на асфальті. За склом нашого приміщення все було сірим, розмитим і холодним. А всередині панувала тиша.

Шеріл стояла біля вікна. Вона не рухалася вже кілька хвилин. Я дивився на неї й намагався скласти в голові все, що почув за останню годину. Вампір. Понад п'ятсот років. Вікторія. Жінка, яку Шеріл колись убила. І яка тепер була жива.

— Ти справді бачила її мертвою? — запитав я.

Шеріл не обернулася.

— Так.

— Не припускаєш. Не думаєш. А бачила?

Вона повільно кивнула.

— Я тримала її на руках.

Її голос був тихим. Без звичної насмішки. У кімнаті стало ще тихіше. Я підійшов ближче.

— І вона перестала дихати?

— Так.

— Серце?

Шеріл нарешті повернулася до мене. Її карі очі цього разу були зовсім серйозними.

— Я не залишила їй жодного шансу.

Я повірив їй. Не тому, що хотів. А тому, що вже знав: Шеріл не могла свідомо сказати неправду. Вона могла промовчати. Могла обійти питання. Могла змусити тебе почути саме те, що їй потрібно. Але не могла сказати те, чого не було.

— Тоді як вона жива?

— Не знаю.

Вона сказала це одразу. Без паузи. Без гри. І вперше за весь час я побачив у ній щось схоже на страх. Не за себе. За те, що минуле, яке вона поховала понад три століття тому, повернулося й тепер стояло просто за дверима.

***

• Шеріл

Я пам'ятала Вікторію молодою. Хоча це слово давно втратило для мене сенс. Вона завжди була старшою. Сильнішою. Впевненішою. Колись я дивилася на неї так, як дивляться на когось, хто здається незламним. А потім зрозуміла, що для неї я ніколи не була рівною. Я була її. Саме так вона думала. Не людиною. Не партнеркою. Навіть не подругою. Власністю.

Я втекла. Триста з лишком років тому. І думала, що цього достатньо. Думала, що минуле залишилося там — у холодному будинку, де срібло лежало на столі, а я стояла над Вікторією й не могла повірити, що нарешті зробила це. Я пам'ятала її останній вдих. Пам'ятала вагу її тіла у своїх руках. Пам'ятала власні слова.

— Пробач.

Після цього я пішла. Не озираючись.

— Вона хоче тебе? — запитав Тревіс.

Я похитала головою.

— Ні.

— Звідки ти знаєш?

Я подивилася йому просто в очі.

— Бо вона сказала мені це сама.

Він мовчав.

— Вона прийшла не за мною.

— Тоді за ким?

Я не відповіла одразу. Бо відповідь була надто проста.

— За тобою.

Тревіс насупився.

— Через кров?

— Так.

Я підійшла ближче.

— Твоя кров для мене не читається. Я вже сказала тобі це.

— Пам'ятаю.

— Для Вікторії вона теж така.

Його погляд змінився.

— Ти впевнена?

— Так.

Цього разу я не додавала нічого. Не було сенсу.

— Вона не може отримати з твоєї крові те, що отримує з крові інших людей.

— Спогади?

— Спогади. Емоції. Образи. Відчуття.

Я провела пальцями по краю столу.

— І саме це її зацікавило.

— Вона хоче використати мене?

— Я не знаю.

Тревіс зробив крок до мене.

— А ти?

— Що я?

— Чого хочеш ти?
Я підняла очі. Це питання було набагато небезпечнішим за всі попередні. Бо я знала відповідь. І не хотіла її знати.

— Щоб ти залишився живим.

Його обличчя стало серйозним.

— Тільки це?

Я ледь усміхнулася.

— Не провокуй мене, Тревісе.

— Чому?

— Бо я можу відповісти чесно.

— То відповідай.

Між нами залишилося кілька сантиметрів. Я відчула його тепло. Його серце билося рівно. Звичайне людське серце. Але чомусь саме його ритм змушував мене нервувати більше, ніж будь-яка загроза.

— Не зараз, — прошепотіла я.

Він не відступив. Але й не торкнувся мене. І саме це чомусь було ще гірше.

Двері відчинилися.

— Ну, вибачте, що перериваю вашу дуже підозрілу тишу, — протягнув Ейден, визирнувши з коридору. — Але наша гостя хоче поговорити.

Я відразу зрозуміла, про кого він. Вікторія. Ми пройшли до іншої кімнати. Вона сиділа біля вікна. Спокійна. Надто спокійна. Її волосся спадало на плечі, а погляд був спрямований кудись у темряву за склом. Коли я зайшла, вона повернула голову. Ми дивилися одна на одну. Триста років. Триста років, за які я встигла змінити міста, імена, одяг, звички. А вона все одно дивилася на мене так, ніби бачила ту саму дівчину, яка колись стояла перед нею й боялася зробити останній крок.

— Шеріл, — тихо сказала вона.

Я завмерла.

— Вікторія.

На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Ти все ще вимовляєш моє ім'я так, ніби воно може тебе вкусити.

— Я пам'ятаю, що воно робило.
Її усмішка зникла.

— Справедливо.

Тревіс став поруч зі мною. Вікторія перевела погляд на нього. І вперше її обличчя змінилося. Не злість. Зацікавленість.

— Отже, це він.

Я напружилася.

— Не говори про нього так.

Вікторія подивилася на мене.

— Ти змінилася.

— Ні.

— Змінилася.

Вона знову подивилася на Тревіса.

— Тепер ти когось захищаєш.

Тревіс спокійно витримав її погляд.

— А ви прийшли за мною?

— Так.

Я зробила крок уперед.

— Вікторіє.

— Не хвилюйся, Шеріл. Я не прийшла забирати його.

— Тоді навіщо?

Вікторія відповіла не одразу.

— Бо його кров не така, як у інших людей.

Тиша. Тревіс стиснув щелепу.

— Що саме в ній не так?

— Не знаю. – Вона сказала це спокійно. — І саме тому я тут.

Я подивилася на неї.

— Ти могла залишитися подалі.

— Могла.
— Чому не залишилася?

Вікторія зітхнула.