Глава 6. Пʼятсот років

• Нік

Тиша після слів Шеріл була важчою за будь-який крик. Понад триста років. Я дивився на неї й намагався скласти докупи все, що ми вже знали. Фотографії. Зникнення. Її знання про нас. Тепла кров. Порожній запис камер. І тепер — Еліас. Я відкрив старий документ ще раз.

— Тут написано не лише його ім'я.

Шеріл не ворухнулася

— Що ще?

Я прокрутив сторінку.

— Є згадка про тебе. І про те, що не можна дозволити тобі згадати Еліаса.

— Я вже зрозуміла.

— Але чому?

Вона подивилася на мене.

— Бо деякі імена краще залишати в минулому.

— Це не відповідь.

— Іншої в мене поки немає.

Джейк сперся руками об стіл.

— Тоді давай почнемо з основного.

Шеріл перевела на нього погляд.

— Що ти таке?

Вона мовчала. Тревіс стояв поруч. Він не тиснув. Просто чекав. Нарешті Шеріл повільно сіла на край столу.

— Я вам скажу.

Її голос був тихим.

— Але після цього назад дороги не буде.

Рай перестав усміхатися. Ейден відклав телефон. Кейл теж повернувся до неї. Шеріл оглянула всіх.

— Я вампір.

Ніхто не засміявся. Ніхто не сказав, що це неможливо. Тому що після всього, що ми бачили, слово неможливо вже втратило сенс. Ейден першим порушив мовчання.

— Типу... справжній вампір?

Шеріл ледь усміхнулася.

— А бувають несправжні?

— Не знаю. Я просто намагався морально підготуватися.

Рай подивився на неї.

— Тобто ти п'єш кров?

— Так.

— Людську?

— Іноді.

— І ти можеш...

— Ні, — перебила вона. — Я не перетворюю людей на вампірів одним укусом. Не горю від сонця. Не сплю в труні. І моє серце б'ється.

Тревіс підняв очі.

— Твоє серце?

Шеріл кивнула. Він підійшов ближче.

— Можна?

Вона подивилася на нього. Потім кивнула. Тревіс обережно торкнувся пальцями її зап'ястка. Ми всі завмерли. Пульс. Рівний. Справжній. Шеріл подивилася на його руку.

— Я ж казала.

Тревіс не відпустив її одразу.

— Ти жива.

— Так.

— Ти завжди була живою?

— Наскільки це слово взагалі щось означає після п'ятисот років.

Я відчув, як у кімнаті знову змінилася атмосфера. П'ятсот. Цифра, яку вона нарешті не заперечила.

— Ти справді прожила п'ятсот років? — запитав я.

— Трохи більше.

Ейден тихо пробурмотів:

— Я ледве пам'ятаю, що робив минулого тижня.

Рай штовхнув його ліктем. Шеріл усміхнулася. Але усмішка швидко зникла.

— Вам треба зрозуміти ще дещо.

Вона подивилася на Тревіса.

— Кров для вампіра — це не просто кров.

Я мовчки слухав.

— У ній є пам'ять. Емоції. Іноді образи. Якщо випити достатньо, можна побачити шматки життя людини.

— Тому ти пила мою кров, — сказав Тревіс.

Шеріл кивнула.

— І нічого не побачила.

— Нічого.

— Навіть емоцій?

— Нічого.

Тревіс насупився.

— Чому?

— Не знаю.

Вона не намагалася вигадати відповідь. Це я помітив.

— Тому ти сказала, що прийшла через мене?

Шеріл подивилася йому в очі.

— Так.

Між ними зависла тиша.

— Через тебе я вперше за багато століть не змогла прочитати кров людини.

Тревіс повільно кивнув.

— Добре.

Я подивився на нього.

— «Добре»?

— А що я маю сказати?

Рай тихо засміявся.

— Наприклад: «Це нормально, що моя кров дивна?»

Тревіс кинув на нього погляд.

— Рай.

— Мовчу.

Шеріл раптом напружилася. Її голова різко повернулася до дверей.

— Що? — запитав Джейк.

Вона не відповіла. Наступної секунди світло згасло. Повністю.

— Чорт.

Я почув рух. Потім удар. Скло розбилося.

— Вниз!

Тревіс кинувся вперед. Хтось увірвався через вікно. Я вихопив зброю. Пролунав постріл. Нападник відступив. Ще один увійшов через двері. Все сталося за кілька секунд. Шеріл опинилася між Тревісом і нападником.

— Відійди! — крикнув він.

Вона не послухала. Чоловік кинувся на неї. Шеріл схопила його за руку. І з такою силою відкинула в стіну, що я почув тріск. Я завмер. Нападник піднявся. Подивився на неї. На його обличчі вперше з'явився страх.

— Вона...

Шеріл зробила крок до нього.

— Хто вас послав?

Чоловік усміхнувся.

— Вони вже знають.

— Що саме?

Він подивився на Тревіса. І сказав:

— Що ти знайшла хлопця.

Шеріл завмерла. Другий нападник кинувся до Тревіса. Я вистрілив. Він упав. Перший уже тікав. Шеріл хотіла рушити за ним, але Тревіс схопив її за руку.

— Не треба.

Вона повернулася до нього.

— Вони прийшли за тобою.

— Я знаю.

— Ні. Ти не розумієш.

Її голос тремтів. Ледь помітно.

— Вони не повинні знати про тебе.

— Чому?

Шеріл подивилася на нього. І вперше за весь час я побачив у її очах справжній страх.

— Бо тепер вони точно знають, що ти існуєш.
 

***

• Шеріл

Я стояла посеред кімнати й дивилася на уламки скла. Дощ залітав усередину. Холодний. Мокрий. Наче сама ніч увірвалася до будинку. Я чула серцебиття всіх присутніх. Швидке. Напружене. Людське. Але найсильніше чула одне. Тревіса. Я повернулася до нього. Він дивився на мене.

— Що тепер?

Я знала цю відповідь. І боялася її сказати.

— Тепер вони спробують дістатися до тебе.

— Хто?

Я заплющила очі.

— Ті, хто знає про моє минуле.

— І Вікторія?

Я різко розплющила очі. Він уже знав це ім'я. Я не могла більше приховувати.

— Так.

Тревіс підійшов ближче. Я мовчала, а потім піддавши губи продовжила:

— Я думала, що вбила її.

— Думала?

— Я бачила, як вона померла

— Як?

Я подивилася на нього.

— Срібло.

Тиша.

— Я тримала її, коли вона перестала дихати.

Тревіс нічого не сказав.

— Я була впевнена, що це кінець.

Я перевела погляд на розбите вікно.

— А тепер вона повернулася.

— Ти боїшся її?

Я довго мовчала. Потім сказала правду.