Глава 5. Я прийшла не за вами

• Шеріл

Дощ не припинявся. Він ішов уже стільки, що місто почало здаватися одним великим мокрим сірим полотном. Я стояла біля вікна й дивилася, як вода стікає по склу. За дверима залишалися люди. Ті, кого я не хотіла втягувати у своє минуле. Особливо Тревіс. Але минуле вже знайшло його саме.

Я заплющила очі. У голові знову прозвучав голос чоловіка з мотелю. Вона вже знайшла хлопця. Я не знала, хто саме стояв за цими словами. Але знала одне. Вони говорили про Тревіса. І це мені не подобалося.

Я відійшла від вікна. Дівчина, яку ми знайшли, вже була з Меттом. Він перевіряв її стан, говорив тихо й спокійно. Тревіс стояв у коридорі. Дивився на мене. Я знала цей погляд. Він хотів відповідей. І цього разу я не могла просто піти.

- Ти хотів поговорити?

- Так.

Я кивнула.

- Тоді поговорімо.

Ми зайшли в порожню кімнату. Двері зачинилися. Тиша. Тревіс залишився біля дверей.

- Хто вони?

Я подивилася на нього.

- Не знаю.

Це була правда.

- Але ти знаєш, чому вони шукають тебе.

Я замовкла.

- Шеріл.

Я повільно видихнула.

- Частково.

- Тоді розкажи.

Я підійшла до вікна.

- Є речі, які тобі краще не знати.

- Це не тобі вирішувати.

Я повернула голову.

- Ти навіть не уявляєш, наскільки це небезпечно.

- А ти уявляєш?

- Так.

- Тоді поясни.

Я подивилася на нього. Він не відступав. Не боявся. Саме це й було проблемою.

- Ти занадто сміливий, Тревісе.

- А ти занадто багато приховуєш.

Я усміхнулася.

- Це теж правда.

Він підійшов ближче.

- Хто така Вікторія?

Я завмерла. Ось воно. Ім'я, яке я не хотіла чути. Ім'я, яке я не вимовляла понад триста років.

- Звідки ти його знаєш?

- Тобі це ім'я щось говорить.

Я відвела погляд.

- Вона була моєю знайомою.

- Просто знайомою?

Я ледь усміхнулася.

- Ні.

- Тоді ким?

Я довго мовчала.

- Колись вона була дуже близькою мені людиною.

- А потім?

Я стиснула пальці.

- Потім я втекла.

- Від неї?

- Так.

- Чому?

Я не відповіла. Тревіс підійшов ще ближче.

- Вона зробила тобі щось?

- Так.

- Що?

Я подивилася йому в очі.

- Вона вважала, що має на мене право.

Його погляд змінився.

- Право?

- Вона не бачила в мені рівну.

Я опустила очі.

- Вона бачила власність.

Тревіс мовчав. Я могла відчути його гнів. Не на мене. За мене. Це було незвично. І небезпечно.

- Я втекла понад триста років тому.

Він завмер.

- Триста?

Я кивнула.

- Саме тому ти не можеш знайти про мене нормальних записів.

- Але фотографії...

- Деякі речі залишаються довше, ніж повинні.

- Шеріл.

Я підняла очі.

- Скільки тобі років?

Я усміхнулася.

- Це дуже особисте питання.

- Я серйозно.

- Я теж.

Він не відступив.

- П'ятсот?

Я перестала усміхатися. Тиша стала важкою. Я нічого не сказала. Не могла. Бо я не могла свідомо брехати. Тревіс дивився на мене.

- Це правда?

Я повільно кивнула. Його обличчя залишилося спокійним. Але я побачила, як змінилося дихання.

- Тоді хто ти?

Я могла сказати йому. Могла. Але ще не була готова.

- Не зараз.

- Чому?

- Тому що після цієї відповіді твоє життя вже не буде таким, як раніше.

Він підійшов ближче. Настільки, що між нами залишилося кілька сантиметрів.

- Воно вже не таке.

Я подивилася на його губи. Потім знову в очі.

- Ти не розумієш.

- Тоді дай мені зрозуміти.

Його голос став тихішим. Я відчула тепло його тіла. І раптом згадала інше. Кров. Його кров. Ту, яку я відчула вперше. Ту, що не принесла мені нічого. Жодного спогаду. Жодної емоції. Нічого. Це не мало сенсу. Я зробила крок назад.

- Мені потрібно перевірити дещо.

- Що?

Я подивилася на нього.

- Тебе.

Він насупився.

- Що саме?

- Твою кров.

Тревіс завмер.

- Навіщо?

- Бо вона дивна.

Він підняв брову.

- Дивна?

Я кивнула.

- Я ніколи не відчувала нічого подібного.

Він простягнув руку.

- Тоді перевір.

Я подивилася на його долоню. Потім на нього.

- Ти не знаєш, що пропонуєш.

- Але довіряю тобі.

Ці слова вдарили сильніше, ніж мали. Я взяла його руку. Легко провела пальцями по зап'ястку. Його пульс був рівним. Справжнім. Живим. Я нахилилася ближче. І торкнулася шкіри губами, а після прокусила рівно настільки, щоб лише спробувати. Він здригнувся. Я відчула його подих. Потім - кров. І... Нічого. Абсолютно нічого. Я відсахнулася.

- Ні...

- Що?

Я подивилася на нього.

- Я не бачу тебе.

- Що це означає?

- Коли я п'ю кров людини, я можу відчути її спогади. Емоції. Побачити уривки минулого.

Тревіс мовчав.

- А з тобою нічого.

- Чому?

Я похитала головою.

- Не знаю.

Він дивився на мене.

- Ти прийшла до мене через це?

Я не відповіла одразу. Потім сказала:

- Через тебе.

Він зробив крок ближче.

- Чому?

Я підняла очі.

- Бо твоя кров не повинна бути такою.

Двері раптом відчинилися. Ми одночасно повернули голови. Нік стояв у дверях.

- Вибачте.

Він подивився на відстань між нами. Потім на Тревіса. Потім на мене.

- У нас проблема.

***
 

• Тревіс

Через десять хвилин ми вже були в головній кімнаті. Нік стояв біля ноутбука. На екрані - зображення з камер мотелю.

- Я знайшов чоловіка.

- Того, хто забрав дівчину? - запитав Джейк.

- Ні.

Нік збільшив кадр. На зображенні стояв чоловік у темному пальті. Обличчя майже не видно. Але він дивився прямо в камеру. Наче знав, що його знімають.

- Він був біля мотелю за кілька хвилин до нашого приїзду.

Шеріл підійшла ближче. Побачила фотографію. І завмерла.

- Еліас.