Глава 4. Вона залишила слід

• Тревіс

Я не спав майже всю ніч. Перед очима раз у раз виникала одна й та сама фотографія. Шеріл була там. Одна й та сама жінка. Одна й та сама усмішка. Один і той самий погляд. Це не вкладалося в голову.

Але ще більше мене турбувало інше. Записка. «Не довіряй жінці з червоними губами.» Я знайшов її вранці на своєму столі. Без конверта. Без відбитків. Без пояснення, хто її залишив. Я тримав папір між пальцями й перечитував короткий напис уже, мабуть, десятий раз.

- Це починає мені не подобатися, - сказав Джейк.

Він стояв біля вікна. Надворі знову йшов дощ. Здавалося, це місто взагалі не вміє прокидатися без сірого неба.

- Тобі не подобається Шеріл, - нагадав я.

- Правильно.

- І записка теж.

- Особливо записка.

Нік сидів за столом із ноутбуком.

- Є ще дещо.

Я повернувся до нього.

- Що?

Він розвернув екран. На ньому була фотографія. Наша команда. Ми стояли біля автомобілів після однієї з операцій. Фото було зроблене кілька днів тому. Я насупився.

- Хто це зняв?

- Не знаю.

- Звідки воно взялося?

- Поки не знаю.

Джейк відійшов від вікна.

- Нас відстежують?

- Схоже на те, - відповів Нік.

Я взяв телефон.

- Ейден.

- Уже шукаю, - почувся його голос із сусідньої кімнати.

За хвилину він зайшов.

- Фотографію ніхто не надсилав. Її просто залишили на сервері.

- Як?

Ейден розвів руками.

- Ось це найцікавіше.

- Не люблю, коли ти так говориш.

- Я теж.

Він сів за ноутбук.

- Хтось мав доступ до нашої системи.

- Хто?

- Якби я знав, уже сказав би.

Я поклав записку поруч із фотографією.

- А це?

Ейден прочитав.

- «Не довіряй жінці з червоними губами».

Він перевів погляд на мене.

- Ну...

- Не починай.

- Я нічого не сказав.

- Але подумав.

- Я завжди думаю.

Рай, який сидів на дивані, хмикнув.

- На жаль.

Я проігнорував їх.

- Що із зниклою дівчиною?

Джейк одразу посерйознішав.

- Вісімнадцять років. Зникла три дні тому. Востаннє її бачили біля старого мотелю за містом.

- Камери?

- Працюють.

- Є зображення?

- Є.

Джейк поклав на стіл кілька роздруківок. Дівчина. Темне волосся. Світла куртка. На останньому кадрі вона стояла біля входу в мотель. А за кілька метрів позаду неї... Я завмер.

- Збільш.

Нік уже це робив. Зображення стало зернистим. Але силует було видно. Жінка. Темне волосся. Шкіряна куртка. Червоні губи.

- Шеріл, - тихо сказав Рай.

Я нічого не відповів. Джейк подивився на мене.

- Босе?

Я вже брав куртку.

- Їдемо.

***

Мотель стояв на самому краю дороги. Дощ тут був ще сильнішим. Сіре небо майже торкалося землі. Ми припаркувалися неподалік.

- Нік, камери.

- Уже підключаюся.

- Кейл, обійди ззаду.

- Є.

- Рай, зі мною.

- Нарешті щось веселе.

Я кинув на нього погляд.

- Сьогодні без жартів.

- Зрозумів.

Ми зайшли всередину. Коридор був порожній. Старий килим. Жовте світло. Запах вологи. Номер, у якому востаннє бачили дівчину, був відчинений. Я зайшов першим. Ліжко. Стілець. Сумка на підлозі. Жодної людини. Джейк присів біля сумки.

- Її речі.

Я оглянув кімнату. На столі лежав телефон. Екран був розбитий.

- Босе.

Рай показав на підлогу. Там була крапля крові. Я присів. Провів пальцем по поверхні. Тепла. Я відчув, як напружилися плечі.

- Вона тут.

- Дівчина? - запитав Рай.

Я не відповів. Бо в цей момент у коридорі почувся звук кроків. Один. Другий. Повільні. Ми вийшли з кімнати. Коридор був порожній.

- Якого...

Кроки зупинилися. А потім з-за рогу вийшла вона. Шеріл. Без поспіху. Наче ми не приїхали сюди через зниклу дівчину. Наче вона чекала на нас.

- Добрий вечір.

Я подивився на неї.

- Де вона?

Шеріл навіть не здивувалася.

- Хто?

- Не грайся зі мною.

Вона трохи схилила голову.

- Я й не граюся.

Я зробив крок до неї.

- Дівчина.

Шеріл подивилася на двері кімнати.

- Вона жива.

Я завмер.

- Де?

- Тут.

Вона відступила вбік. Я зайшов у кімнату. За ліжком, у маленькому підсобному приміщенні, ми знайшли її. Зв'язану. Живу. Налякану. Я одразу розрізав мотузки.

- Тихо. Все добре.

Дівчина тремтіла. Джейк накрив її курткою.

- Хто це зробив?

Вона не відповіла. Лише дивилася на Шеріл.

- Вона...

Я повернув голову.

- Що?

Дівчина ковтнула.

- Він сказав...

- Хто?

- Чоловік.

Її голос тремтів.

- Який чоловік?

Вона подивилася на Шеріл.

- Він сказав, що жінка з червоними губами прийде першою.

У кімнаті стало тихо. Я повільно подивився на Шеріл. Вона стояла біля дверей. Спокійна. Але її погляд змінився. Ледь помітно. Я побачив це.

- Шеріл.

Вона не відповіла.

- Що це означає?

Вона подивилася на мене. І цього разу в її очах не було звичної гри. Тільки втома.

- Це означає, що хтось дуже добре знає, як мене знайти.

- Хто?

Вона мовчала.

- Шеріл.

Вона зробила крок ближче.

- Не тут.

- Тоді де?

- Там, де нас не чутимуть.

Джейк одразу напружився.

- Ми нікуди з нею не підемо.

Шеріл подивилася на нього.

- Я й не просила.

Потім її погляд знову повернувся до мене.

- Але якщо ви хочете зрозуміти, що відбувається... - Вона зробила паузу. - Вам доведеться нарешті перестати ставити неправильні запитання.

- А які правильні?

На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.

- Оце вже правильне запитання.

За вікном ударив грім. Світло в мотелі мигнуло. На секунду все навколо занурилося в темряву. А коли лампи знову загорілися, Шеріл стояла вже ближче. Набагато ближче.

- Почни із простого, Тревісе.

- З чого?

Вона подивилася мені просто в очі.