Глава 3. Жінка, якої не існувало

• Нік

Я не любив людей, яких неможливо знайти. Зазвичай це означало одне з двох: людина або дуже добре ховалася, або хтось дуже добре ховав її. Шеріл Найт не підходила ні під один варіант. Вона ніби взагалі не залишала по собі слідів.

Я сидів перед трьома моніторами вже кілька годин. За вікном лив дощ. Краплі повільно ковзали по склу, розмиваючи вуличні ліхтарі в жовті плями. На першому екрані було її ім'я. На другому - фотографія. На третьому - порожній результат пошуку. Шеріл Найт.

Нічого. Жодного нормального паспорта. Жодного свідоцтва. Жодної адреси. Жодного банківського рахунку. Ні роботи. Ні навчання. Ні соціальних мереж. Нікого, хто міг би сказати: «Так, я знаю цю жінку.»

Я відкинувся на спинку крісла.

- Неможливо...

- Що неможливо?

Я не почув, як Ейден зайшов. Він поставив біля мене чашку кави.

- Ти вже третю годину дивишся на одне й те саме фото.

- Бо воно не має існувати.

Ейден нахилився над моїм плечем.

- Шеріл?

- Так.

- Може, вона просто не користується інтернетом?

Я подивився на нього.

- У двадцять першому столітті?

- Деякі люди принципово уникають технологій.

- Вона знала наші імена.

- Це не означає, що вона користується соцмережами.

- Вона знала, хто ми.

- Добре.
Ейден взяв чашку.

- Тоді шукаймо далі.

Я повернувся до монітора. Почав із найпростішого. Фотографії. Обличчя. Архіви. Старі бази. Зображення з камер. І саме тоді я побачив перше.

1978 рік.

Чорно-біла фотографія. На ній було кілька людей біля старого клубу. Я збільшив зображення. Моє серце завмерло. На задньому плані стояла вона. Та сама жінка. Те саме обличчя. Ті самі очі. Те саме волосся. Я відкрив наступний файл. Вона знову була там. Знову. Знову. Я мовчки дивився на екран.

- Ейден.

- Що?

- Іди сюди.

Він підійшов. Я відкрив усі чотири фотографії поруч. Він перестав усміхатися.

- Це...

- Так.

- Вона не старіє?

- Не знаю.

- Ти перевірив дати?

- Тричі.

Ейден провів пальцем по екрану.

- Може, це родичі?

- Подивися на очі.

Він подивився. Мовчав.

- Це одна й та сама людина, - сказав він нарешті.

Я кивнув. Саме тоді за спиною пролунав голос Тревіса.

- Що ви знайшли?

Я повернувся. Він стояв у дверях. Я розвернув монітор до нього. Тревіс підійшов ближче. Подивився на фотографії. Його обличчя не змінилося. Але я знав його достатньо добре. Він теж це побачив.

- Вона однакова.

- На всіх, - відповів я.

- Можливо, це різні люди.

- Ні.

Я збільшив фотографію 1978 року.

- Однакові риси. Однаковий шрам біля ключиці. Однаковий погляд.

Тревіс нічого не сказав. Я відкрив ще один файл. Старий документ. Пожовклий папір. Кілька рядків, написаних від руки. Я прочитав уголос:

- «Якщо вона повернеться - не шукайте її».

Тиша.

- Хто це написав? - запитав Тревіс.

- Не знаю.

- А хто така «вона»?

Я подивився на фотографію.

- Гадаю, ми знаємо.

***

• Шеріл

Дощ стукав у вікно. Я сиділа на підлозі біля старої дерев'яної скриньки. Не відкривала її багато років. Можливо, саме тому вона все ще пахла минулим. Старим деревом. Пилом. Папером. І спогадами, які я не хотіла чіпати.

Я провела пальцями по кришці. Потім відкрила. Всередині лежали фотографії. Листи. Кілька старих речей, які давно втратили будь-яку цінність для інших людей, але не для мене.

Я дістала одну фотографію. Молода жінка стояла біля мене. Її рука лежала на моєму плечі. Я пам'ятала цей день. Пам'ятала запах дощу. Пам'ятала музику. Пам'ятала її голос. Але найбільше пам'ятала те, як вона дивилася на мене. Наче я належала їй. Я перевернула фотографію. На звороті був напис. Я прочитала його ще раз. І відчула, як щось неприємно стиснуло груди.

Я відклала фотографію. Дістала наступну. Та сама я. Інше місто. Інші люди. Та сама посмішка. Я провела пальцем по краю знімка. Стільки років. Стільки облич. Стільки імен. А я залишалася тією самою. Я давно навчилася не дивуватися цьому. Але іноді минуле все одно знаходило спосіб нагадати про себе.

Я дістала старий лист. Розгорнула його. Папір був майже крихким. На ньому залишилося лише кілька рядків. Я прочитала їх. Потім склала лист назад. Не тому, що забула. Навпаки. Тому що пам'ятала надто добре.

На столі завібрував телефон. Я подивилася на екран. Невідомий номер. Я не відповіла. Телефон завібрував знову. Цього разу я підняла слухавку.

- Так?

Мовчання. Потім чоловічий голос:

- Ти знову повернулася.

Я завмерла.

- Хто це?

- Ти знаєш.

Я заплющила очі. Не сказала нічого.

- Він уже поруч із тобою, - продовжив голос.

Я стиснула телефон.

- Не чіпай його.

Коротка пауза.

- Ти боїшся?

Я подивилася на фотографію перед собою. На своє молоде обличчя. На людину, якою колись була.

- Ні.

Це було правдою. Я не боялася за себе. Я боялася за нього.

- Тоді ти вже зробила свій вибір, Шеріл.

Зв'язок обірвався. Я повільно опустила телефон. За вікном блиснула блискавка. Дощ посилився. Я знову подивилася на стару фотографію. Тоді я ще не знала Тревіса. Не знала його голосу. Не знала його запаху. Не знала, як він дивитиметься на мене, коли зрозуміє, що я приховала. Але вже знала одне. Я мала триматися від нього подалі. І саме тому повернулася. Я закрила скриньку. Підвелася. Підійшла до вікна. Десь далеко, за завісою дощу, мерехтіли вогні міста. Я поклала долоню на холодне скло. І тихо прошепотіла:

- Пробач.

Не знала, кому саме. Можливо, собі. Можливо, йому. А можливо, тому минулому, яке знову почало стукати у мої двері. І цього разу я вже не могла зробити вигляд, що не чую.