Глава 2. Ну, привіт, хлопці

• Рай

Я не любив дощ. Точніше, я не любив усе, що змушувало мене мокнути без вагомої причини. Але сьогодні дощ мене не дратував. Бо сьогодні ми нарешті могли відпочити.

Бар був одним із тих місць, де ніхто не ставив зайвих запитань. Тут не цікавилися, хто ти, звідки в тебе шрами й чому чоловіки за сусіднім столом краще не дивляться в твій бік. Ідеально.

Я сидів біля стійки, крутив склянку в руці й дивився на Тревіса. Він був похмурий. Ще похмуріший, ніж зазвичай.

— Босе, — протягнув я, — якщо ти й далі будеш так дивитися на двері, вони злякаються й самі звідти підуть.

Тревіс навіть не повернув голови.

— Замовкни, Рай.

— Я просто підтримую розмову.

— Ти не розмовляєш. Ти дратуєш.

— У кожного свої таланти.

Джейк пирхнув. Нік сидів навпроти, щось читав у телефоні, а Ейден уже втретє намагався довести Кейлу, що його вибір музики злочин проти людства. Звичайний вечір. Майже. Бо Тревіс останні дві години поводився так, ніби його думки залишилися десь в іншому місці. Я знав, де саме. Шеріл Найт. Та сама жінка, яку ми знайшли біля трупа. Та сама, що знала ім'я Тревіса. Та сама, яка зникла просто під носом у шістьох чоловіків.

Особисто я хотів зустріти її ще раз. Не тому, що вона була дивною. Ну добре. Саме тому.

Двері бару відчинилися. Холодне повітря увірвалося всередину разом із запахом дощу. Я машинально повернув голову. І завмер.

— О...

Джейк подивився на мене.

— Що?

Я повільно всміхнувся.

— Нічого.

Бо в дверях стояла вона. Шеріл. Те саме темне волосся. Той самий погляд. Чорна сукня. Шкіряна куртка. Червоні губи. Тільки цього разу на ній не було крові. Принаймні видимої. Вона повільно оглянула приміщення. Побачила нас. А потім її погляд зупинився на Тревісі. Він теж її помітив. Його обличчя стало абсолютно спокійним. Занадто спокійним.

— Ну привіт, хлопці, — сказала вона.

Ейден перестав говорити. Кейл відклав телефон. Нік підняв очі. Джейк повільно поставив склянку на стіл. А я? Я вирішив, що цей вечір щойно став значно цікавішим.

— Можна? – Шеріл підійшла до нашого столу.

— Ні, — одразу сказав Джейк.

Вона подивилася на нього.

— Я все одно сяду.

— Я так і думав.

Вона усміхнулася. А потім замість вільного стільця сіла просто мені на коліна. Я навіть не встиг зрозуміти, що відбувається. У барі ніби стало тихіше. Ейден подавився напоєм. Кейл прикрив усмішку долонею. Нік просто дивився. А Тревіс... Тревіс дивився на мене так, ніби я щойно підпалив його машину.

— Привіт, — тихо сказала Шеріл, влаштовуючись зручніше.

Я моргнув.

— Привіт.

— Рай, так?

— Приємно, що ти запам'ятала.

— Я багато чого запам'ятовую.

Її голос був спокійним. Майже невинним. Я усміхнувся.

— А ти завжди так знайомишся?

— Тільки коли людина здається мені достатньо цікавою.

— Я потішений.

— Не поспішай.

Я тихо засміявся. Тревіс нарешті заговорив.

— Шеріл.

Вона повернула голову.

— Тревіс.

— Злізь із нього.

Я підняв брову. Шеріл усміхнулася.

— Чому?

— Тому що він тобі не стілець.

— Знаю.

Вона знову подивилася на мене.

— Але він зручний.

Я засміявся.

— Мені вона подобається.

— Тебе ніхто не питав, — сухо сказав Тревіс.

— Ревнуєш, босе?

За столом стало тихо. Тревіс подивився на мене. Я зрозумів, що, можливо, зайшов надто далеко. Шеріл тихо засміялася.

— Цікава у вас компанія.

— Ми теж так думаємо, — сказав Ейден.

Вона перевела погляд на нього.

— А ти?

— Ейден.

— Знаю.

Ейден насупився.

— Звідки?

— Ви всі залишаєте сліди.

Нік одразу відклав телефон.

— Які саме?

Шеріл подивилася на нього.

— Ти ставиш більше запитань, ніж інші.

— А ти уникаєш відповідей.

— Можливо.

— Ти знала наші імена ще до сьогодні.

— Так.

— Чому?

Шеріл замовкла. На кілька секунд її погляд став серйозним. Потім вона знову усміхнулася.

— Не все одразу.

Нік явно не був задоволений. Я нахилився трохи ближче до неї.

— А мене ти чому запам'ятала?

— Ти голосний.

— Це комплімент?

— Спостереження.

— Я приймаю.

Вона тихо засміялася. І саме тоді я помітив, що Тревіс більше не дивиться на мене. Він дивився на неї. Не зло. Не насторожено. І навіть не просто з цікавістю. Так дивляться на щось, чого не можуть зрозуміти. Шеріл теж це помітила. Її погляд зустрівся з його. Між ними зависла тиша. Дивна. Незручна для всіх, крім них двох.

— Ну, — сказала вона нарешті, — я бачу, що ви вже обговорили мене.

— Трохи, — відповів Ейден.

— І що вирішили?

— Що ти дивна.

Вона усміхнулася.

— Це найприємніше, що я чула за останній час.

Джейк схрестив руки.

— Ти прийшла сюди навіщо?

Шеріл подивилася на нього. Цього разу без усмішки.

— Побачити вас.

— Навіщо?

— Просто захотілося.

— Тобі не здається, що це трохи підозріло?

— Здається.

Джейк примружився.

— І тебе це не турбує?

— Ні.

Тиша. Потім вона підвелася з моїх колін. Я, зізнаюся, навіть трохи засмутився. Вона підійшла до Тревіса. Зупинилася зовсім близько.

— Побачимося, босе.

Тревіс не ворухнувся.

— Коли?

Вона усміхнулася. Трохи хитро. Трохи небезпечно.

— Тобі доведеться трохи почекати.

Вона розвернулася й пішла до виходу. Двері зачинилися за нею. Я подивився на Тревіса.

— Ну?

— Що?

— Ти закохався?

— Рай.

— Мовчу.

Ейден засміявся. А Нік дивився на двері. Джейк — теж. Тревіс нічого не сказав. А я раптом подумав, що ця жінка прийшла не просто погратися з нами. Вона щось знала. І, схоже, дуже добре знала, куди саме прийшла. За вікном знову посилився дощ. А Тревіс ще довго дивився на двері, за якими вона зникла.