Глава 1. Кров під дощем

• Тревіс

Дощ ішов уже третю годину. Не сильний настільки, щоб назвати його зливою, і не слабкий, щоб можна було його ігнорувати. Він просто падав — рівно, холодно й уперто, просочуючись крізь одяг, стікаючи по обличчю та перетворюючи землю під ногами на липке болото.

Я ненавидів такі ночі. Не через дощ. Через те, що в такі ночі надто легко не помітити кров.

— Босе.

Голос Джейка долинув крізь шум води. Я підняв руку, зупиняючи його. Попереду виднілася стара промислова будівля. Вікна вибиті, металеві двері наполовину перекошені, навколо — жодного світла. Саме тут ми мали нарешті зустріти чоловіка, якого шукали понад пів року. Того, хто зникав щоразу, коли ми були за крок від нього. Того, хто продавав людей. Жінок. Дівчат. Ми втрачали його слід знову і знову. Цієї ночі він більше нікуди не втече.

— Нік, лівий бік.

— Уже.

— Кейл, обійди будівлю.

— Прийняв.

— Рай, зі мною.

— Як завжди, босе.

Я кинув короткий погляд на Джейка. Він лише кивнув. Ми рушили вперед. Двері виявилися незамкненими. Я штовхнув їх плечем. Метал зі скрипом відчинився. Усередині пахло сирістю, іржею та чимось солодкуватим. Кров'ю. Я відчув її запах ще до того, як побачив тіло.

— Чорт...

Рай позаду мене тихо вилаявся. Чоловік лежав посеред бетонної підлоги. Мертвий. Без сумніву. Я підійшов ближче. Це був він. Наш головний об'єкт. Пів року пошуків закінчилися ось так. Я присів поруч, перевірив пульс, хоча вже знав відповідь. Нічого.

— Хтось випередив нас, — тихо сказав Джейк.

Я не відповів. Бо саме в цей момент почув кроки. Повільні. Спокійні. Десь за нашими спинами. Усі миттєво повернулися. І вона вийшла з темряви. Спочатку я побачив червоні губи. Потім — чорну сукню. Шкіряна куртка була розстебнута, на високих підборах вона ступала по мокрій бетонній підлозі так, ніби це була не занедбана будівля з трупом посередині, а звичайний вечірній клуб. Темне волосся зібране у високий хвіст. На шкірі — краплі дощу. А на сукні... Кров. Свіжа. Її було достатньо, щоб будь-хто інший хоча б на секунду розгубився. Вона — ні. Вона зупинилася за кілька метрів від нас і просто подивилася. Спочатку на тіло. Потім на мене. Її карі очі зустрілися з моїми. Спокійні. Занадто спокійні.

— Хто ти? — запитав я.

Вона ледь усміхнулася.

— А ви завжди так зустрічаєте жінок?

Рай тихо фиркнув.

— Босе, мені вже подобається.

— Замовкни, — кинув я, не відводячи погляду.

Незнайомка перевела очі на нього.

— А ти, мабуть, той самий Рай.

Рай перестав усміхатися.

— Звідки ти знаєш моє ім'я?

Вона знову подивилася на мене.

— Тревіс.

Моє ім'я прозвучало з її вуст так природно, ніби вона знала мене роками. Я повільно випростався.

— Ми знайомі?

— Ні.

— Тоді звідки ти знаєш, хто я?

Вона нахилила голову.

— Це довга історія.

— У мене є час.

— А в мене — ні.

Вона зробила крок уперед. Джейк одразу напружився. Я підняв руку, зупиняючи його. Не знаю чому. Можливо, тому що вона не виглядала наляканою. Можливо, тому що в її погляді не було жодної спроби втекти. А можливо, тому що якась частина мене вже розуміла: ця жінка прийшла сюди не випадково.

— Це ти його вбила? — запитав я.

Вона поглянула на чоловіка на підлозі. На мить її обличчя стало серйозним.

— Так.

Просто. Без виправдань. Без страху. Без спроби перекласти провину на когось іншого.

— Чому?

— Бо він більше не мав права дихати.

Я стиснув щелепу.

— Ти знала, кого вбила?

— Знала.

— Знала, що ми його шукаємо?

Її губи ледь піднялися.

— Це теж знала.

— Хто ти?

Цього разу вона не відповіла одразу. Десь далеко гримнув грім. Вона дивилася на мене так, ніби намагалася щось вирішити. Потім усміхнулася.

— Шеріл.

— Повне ім'я?

— Шеріл Найт.

Я запам'ятав його одразу. Шеріл. Дивне відчуття. Наче це ім'я я вже колись чув. Хоча точно знав, що ні.

— І що ти тут робила, Шеріл Найт?

Вона подивилася мені просто в очі.

— Можливо, те саме, що й ви.

— А саме?

— Забирала зі світу тих, хто його псує.

Джейк тихо видихнув.

— Мені вона не подобається.

Шеріл навіть не повернула голови.

— Це взаємно.

Рай засміявся. Я кинув на нього погляд. Він одразу підняв руки.

— Мовчу.

Я знову подивився на Шеріл. Вона вже відступала.

— Стій.

Вона зупинилася.

— Ми ще не закінчили.

— Тревісе... – Вона вимовила моє ім'я тихо. Надто м'яко. — Ми ще обов'язково поговоримо.

— Коли?

Вона усміхнулася.

— Коли ви будете готові почути правду.

— Я готовий зараз.

— Ні.

І перш ніж я встиг щось відповісти, вона розвернулася. Я рушив за нею.

— Шеріл!

Вона не зупинилася. Я вийшов слідом у дощ. Порожня дорога. Темний ліс. Жодної людини.

— Куди вона поділася? — почув позаду голос Рая.

Я оглянувся. Ніхто. Ні кроків. Ні машини. Ні силуету. Лише дощ.

— Це неможливо, — пробурмотів Джейк.

Я нічого не відповів. Бо на мокрому асфальті переді мною не було жодного сліду. Наче вона просто перестала існувати.

***

Через двадцять хвилин ми все ще були всередині. Нік сидів перед монітором ноутбука.

— Босе.

Я підійшов.

— Що?

— Камери.

На екрані була будівля. Кілька записів. Я побачив нас. Ось ми заходимо. Ось Рай перевіряє коридор. Ось я знаходжу тіло.

— І?

Нік перемотав назад. На екрані з'явилася Шеріл. Вона входила до приміщення. Я нахилився ближче.

— Стоп.

Нік зупинив відео.

— Дивись.

Час у кутку екрана показував 23:47. Наступний кадр — 00:12. Між ними нічого. П'ятнадцять хвилин просто не існували.

— Камера зламалася?