Глава 5. Турбота.

Прокинувшись вранці дівчина потягнулася рукави догори. За вікном вже світило сонце, навіть і не скажеш, що всю ніч не вщухала липнева гроза. У весільній сукні було досить важко пересуватися, а іншого одягу із собою немає. Коли бігла з весілля, вона навіть не думала про це, взагалі не думала ні про що. Зробивши декілька кроків, Амелія побачила його, того від кого бігла, й того кого безмежно кохає. Він сидів на старому кріслі, яке стоїть ближче до виходу з номеру. Його обличчя виражало біль та смуток й дуже сильну втомленість, і моральну і фізичну...
Як мені його шкода... подумала дівчина. Вона знала — в тому, що вона його покинула, він не винен. Він став жертвою обставин. Принаймні, хотілося б в це вірити... Але в моменті вона по це не думала. Від болю розум був затуманений. Вона знала, він на таке не здатен, це хтось інший просто намагається їх розлучити. Вона зрозуміла це ще вчора, коли босоніж йшла по піску. Хочеться зізнатися йому, розповісти всю правду, яку дізналася вчора, знову довіритися. Але чи варто... Чи варто казати це зараз, коли він теж розбитий і не розуміє що відбувається. Коли всі проблеми на нього звалилися, коли він думає що вже їй не потрібен. 
 У його руці був телефон, на який постійно хтось дзвонив з невідомого номеру, і це привернуло увагу. Звук був вимкнений, тому хлопець продовжував спати, по ньому було видно — не спав всю ніч, заснув під ранок. 

  Дівчина вирішила зараз не залазити в його телефон проводячи розслідування. Просто пройшла повз нього і вийшла з номеру, спустившись на перший поверх —  нікого не було. Дивно... Подумала Амелія і вийшла на вулицю, зараз хотілося тільки одного — кави й моря. Купивши по дорозі до моря ароматний капучино, дівчина присіла прямо на пісок, холодний й мокрий після нічного шторму. Зібравшись з думками, закурила вишневу цигарку. 
—Тобі ніколи це не подобалося... Сказала вона в голос, ніби він зараз сидів поряд.
Телефонний дзвінок... Хто б це міг бути... — переключилася на іншу хвилю Амелія. Це дійсно хвилювало, хто міг дзвонити Грею о 7й ранку, ще й так багато разів. Коли від цигарки залишився лише попіл, та слід на фатині сукні, Амелія вирішила повернутися. 
Як він там... — думки вели її в номер. 

 Повернувшись, вона побачила його, пом'ятого, замученого, але такого ж " домашнього" як і раніше. Він розставляв на стіл сніданок. Явно куплений в нашій улюбленій пекарні. Гаряча кава, круасани, піца. Він знав — зараз це потрібно. Такий некорисний, але такий смачний сніданок. 
—Грей...
Не встигає вона й вимовити слова, як він перебиває.
—Нам треба поснідати, сідай за стіл. 
Як завжди він непохитний у своїх рішеннях. Має усе контролювати, інакше — ніяк. Не бажаючи зараз сперечатися, Амелія сіла, але нічого не їла — кусок в горло не ліз... 
—Я не голодна. Вимовила дівчина, після декількох хвилин тиші. Чоловік вирішив, що вона не може бути не голодною за весь цей час, підійшовши до неї ближче, він взяв шматочок їх улюбленого фісташкового круасану з малиною й підніс до її губів. 
—Я сказав, треба поїсти. Його шепіт був турботливим й одночасно лякаючим. 
Вона хотіла відвернутися, але шлунок нагадав, що він нічого не їв більше доби. Нібито й вибору не було, дівчина з'їла все, чим він її годував. 
—Після сніданку ми поїдемо додому. Впевнено вимовив Грей.
Амелії це здалося занадто самовпевнено.
—Я не хочу додому. Твердо, чітко зазначила дівчина, але хлопця мало це хвилювало.
—А я й не питав. Коротко відповів чоловік. Обурення — єдине що відчувала зараз Амелія. Вона встала зі столу, пересіла на ліжко і зайшла в телефон, там було багато пропущених дзвінків від рідних та друзів. Вона вирішила відповісти мамі, татові і деяким друзям щоб не хвилювалися. Грей спокійно за цим дивився.
—Поїхали. Підійшовши до ліжка промовив Грей. Дівчина зробила вигляд, що вона його не чує, що його взагалі тут не існує. Грей тяжко зітхнув. Підійшовши ближче до неї, промовив:
—Ми не можемо більше тут залишатися, вдома тобі буде краще. Не встигнувши нічого відповісти, дівчину підняли на руки. Вона встигла тільки вскрикнути, вдарити Грея по плечу, зі словами: 
—Ти що робиш! Взагалі подурів. Я ж сказала — не піду. 
Амелія відчайдушно відчитувала хлопця, дивлячись в його зелені-зелені очі.
Він лише усміхнувся у відповідь.
—Вчора ти так не сперечалася. Сказав він із тою самою усмішкою. Амелія вже відкрила рота, щоб відповісти, коли телефон у його кишені різко задзвонив.