V

Верум стояв навпроти стенду зі зброєю, розглядаючи її ніби вперше. Він завжди серйозно ставився до поєдинків на кшталт цього. Я ж з блаженною посмішкою спостерігав за цим зі сторони. Скільки емоцій пронеслось всередині за декілька хвилин: смуток; туга за тими часами, коли ще я малий сидів і спостерігав за батьком і Верумом; жаль, що більше так не буде; і в той же час я відчував радість; піднесення; зараз ми відволічемось від усього насущного, і залишиться лише цей бій.
Обравши собі одноручний двосічний меч з ефесом, оздобленим рослинним орнаментом, став посеред залу. Вага моєї зброї не більше 2 кг, що дає змогу бути більш маневреним, а ґарда, в разі чого, послужить додатковим блокатором удару. На всякий випадок, на боку висів кинджал.
До мене вже підійшов Верум, він уподобав собі півтораручний односічний меч. Схоже мене хочуть добряче набити тією незаточеною стороною.
— Готовий? – його голос втратив будь-яку веселість,–Чи передумав?
— Як я можу?! – питально підняв брови і наготовив зброю. Не дарма: в ту ж секунду дядько зробив перший випад. Мало не попав, та я вчасно ухилився. 
Розвернувшись на носках, зробив підсічку, а потім швидко атакував. Верум лише підскочив і заблокував мечем. Дзвін металу рознісся по залу, а мій противник, відштовхуючись від підлоги, натиском пішов на мене. Даа, сили тут огого. Та і я не ликом шитий, моя сильна сторона — спритність. Зробивши ривок вперед, на секунду відірвався і одразу ж відскочив убік. Тепер вже я робив випад за випадом, а Верум, здається, забавлявся: з легкістю відбиваючи удари, він раптом пригнувся і вдарив тупою стороною меча мене по бедру.
Глуха біль розлилась по нозі: загрався, от і пропустив. Був би це справжній бій, мої шанси вкоротилися б вдвоє. Відійшовши вбік, перевів дихання, дядько лише з цікавістю спостерігав, мовляв, що дальше?
А дальше було гірше: з кожною хвилиною його удари ставали сильнішими, а я ледь витримував натиск. Доведеться використати кинджал. Вихвативши лівою рукою, схрестив з мечем. Тепер вже дядькова зброя заблокована. Користуючись моментом, затупляю на хвильку біль, і б'ю ногою того в груди. Чи то не очікувавши, чи то так дає знати про себе старість, та Верум падає на паркет, а я — самому противно, як пафосно вийшло — наставляю на нього вістря меча.
— Бій завершено? – перевівши дихання, запитую.
— Молодець, ростеш, – вхопившись за протягнуту руку, відповідає дядько. І в ту ж мить я опиняюсь в дурних*. – А от довіряти в бою не треба.
Посміюючись, чоловік прямує до виходу, а я поволі піднімаюсь. Що ж, моя перша перемога стає програшем.

опини́тися / опиня́тися в дурни́х (у ду́рнях)* — виявитися в становищі одуреного, ошуканого і т. ін.; допустити помилки, промахи.