Розділ 6. «Я купила собі сукню. І не сховалась у ній. Корпоратив»

Корпоратив був через тиждень. І начебто нічого особливого — просто вечір, просто колеги, просто привід одягнути щось «не офісне». Але я раптом зрозуміла: хочу сукню. Не блузку зі спідницею, не звичний костюм, не «щось універсальне». А сукню. Справжню. Жіночу. Красиву.

Після всіх цих місяців трансформації, після Zoom-зустрічей без камери, де мене чули, але не бачили — тепер захотілось бути видимою. По-справжньому. Не як функція в діловому костюмі, а як жінка, яка більше не боїться показати себе.

Я пішла до торгового центру в суботу вранці, коли там ще небагато людей і можна спокійно думати. І, як не дивно, почала вибирати не для себе. Руки самі тяглися до речей, у яких пішла б «правильна співробітниця», «скромна жінка», «та, яка не хоче виділятися». Стримані кольори. Прості фасони. «Щоб не надто». «Щоб не кидалося в очі».

Я приміряла — і не впізнавала себе. У дзеркалі була жінка, яка намагається бути зручною для всіх. Безпечною. Правильною. Але не я.

І ось я стою в примірочній, дивлюся на себе — і раптом ловлю думку: «А де я? Де та, яка любить танцювати, малювати, сміятися? Де та, яка щойно завершила міжнародний проект, змінила відділ, заявила про себе? Де жінка, а не роль?»

Я зрозуміла: я знову намагалась сховатися. У фасоні. У тканині. У чужих очікуваннях. Ніби сукня повинна бути не відображенням мене, а маскуванням від мене.

І тоді я сказала собі: «Стоп».

Я зняла сукню, повісила її назад на вішак і вийшла з примірочної. Спокійно, без роздратування. Просто сказала собі: «Ні». Не тому що вона була негарною. А тому що вона була не моєю.

До примірочної підійшла продавець — молода, стильна, із щирою посмішкою: — Може, допомогти вам із вибором? Щось не підійшло?

Я кивнула. І в цей момент, сама того не усвідомлюючи, дала дозвіл — не тільки їй, але й собі. Дозвіл шукати. Пробувати. Не ховатися.

— Я шукаю щось... для себе, — сказала я і сама здивувалась цими словами. — Не те, що має бути доречним. А те, що буде моїм.

Вона подивилася на мене уважніше і кивнула: — Зрозуміло. А яка ви насправді?

Це питання вразило мене. Коли мене в останній раз питали, яка я? А не якою повинна бути, не що від мене чекають, не що було б правильно. Яка я?

— Я... я люблю колір, — сказала я невпевнено. — І рух. І щоб було живо, не нудно.

— Тоді ходімо в іншу секцію, — посміхнулася вона.

Ми пройшли через весь зал, минаючи стійки з «базовою класикою» та «universal рішеннями». Зупинились біля вітрини, де висіли сукні, які точно не назвеш «безпечними».

— Ось це спробуйте, — вона простягнула мені сукню, яку я сама ніколи б не взяла.

Я подивилась на неї сумніваючись. Вона була... сміливою. Не викликаючою, але помітною. Не кричущою, але такою, що говорить. У неї був характер.

Сукня була кольору насиченої бірюзи з легким перламутровим відливом — той відтінок, що нагадує морські глибини на сонці. Тканина була шовковистою на дотик, але міцною — креп з невеликою домішкою еластану, що ідеально підкреслював силует, не стискаючи. Фасон — злегка приталений, довжиною трохи вище коліна, з витонченим V-подібним вирізом, який не відкривав забагато, але підкреслював жіночність. Рукави були три чверті, завершувались манжетами з дрібних перламутрових гудзичків. Найчарівнішою деталлю був легкий плісований акцент на талії — не пояс, а саме плісування, яке створювало рух навіть коли стоїш нерухомо. На спині — невеликий розріз, обрамлений тонким мереживом, який додавав елегантності. Це була сукня, яка дихала, жила, рухалась разом з тобою, а не просто висіла на тілі.

Коли я її одягла і вийшла з примірочної, продавець посміхнулася: — Ось вона, справжня ви.

Я подивилась у дзеркало і впізнала себе. Не ту, що ховалась у сірих костюмах. А ту, що могла говорити на рівних з міжнародними колегами. Ту, що навчилась бути почутою. Ту, що більше не боїться заявляти про себе.

— Я — красива жінка, — сказала я вголос і здивувалась власній сміливості.

— Звісно, красива, — погодилась продавець. — Головне, що ви це відчуваєте.

Я не зобов'язана бути зручною для всіх. Я не зобов'язана подобатися кожному. Я не зобов'язана думати, що скажуть колеги. Я купую сукню не для них. Я купую її для себе.

І це була маленька перемога. Перемога над звичкою бути «зручною». Перемога над страхом бути «занадто». Перемога, яку не помітить ніхто — крім мене.

Але саме такі перемоги і змінюють все.

Тепер потрібні були туфлі. І тут почався новий розділ внутрішнього діалогу. Тому що туфлі — це не просто взуття. Це заява. Це те, як ти йдеш по життю.

Я стояла перед вітриною взуттєвого відділу і мисленно ділила туфлі на категорії:

Стильні — ті, що кричать: «Я знаю тренди, я в курсі останніх віянь». Класичні — ті, що шепочуть: «Я надійна, перевірена, безпечна». Зручні — ті, що говорять: «Я практична, я не ризикую, я обираю комфорт».

І я задумалась: які туфлі потрібні мені?

Стильні — так, красиво. Але я не хочу бути заручницею тренду, який завтра зміниться новим. Класичні — так, розумно. Але я вже наносилась класики на все життя. Зручні — так, логічно. Але я не хочу знову вибирати «щоб не заважали жити».

Я хочу туфлі, в яких буду йти впевнено. Не тому що вони зручні. А тому що я в них — справжня. Туфлі, в яких можна танцювати, якщо захочеться. І піти раніше, якщо стане нудно. Туфлі, які не роблять мене «правильною» — а просто підтримують мій вибір бути собою.

Я блукала між стелажами, вже трохи втомлена від пошуків, від спроб «знайти те саме». І раптом — побачила їх.

Вони стояли на окремій полиці, ніби чекали саме мене. Не найяскравіші, але з характером. Не на божевільних підборах, але й не плоскі. Вони були... правильними. Не в загальноприйнятому сенсі, а в моєму. Особистому.

Я взяла їх у руки, і тут побачила цінник. Він був... вагомим. У мене є такі гроші, але я ніколи не дозволяла собі такі дорогі туфлі. Не тому що не могла. А тому що не дозволяла.