Розділ 4. «Я записалася на курси. Не знаю навіщо. Але там дають сертифікат»

Перший крок до себе — не завжди надихає. Іноді він виглядає як реєстрація на онлайн-курси о другій ночі, коли замість сну ти гортаєш список професій, про які раніше навіть не чула. UX-дизайн, аналітика, копірайтинг, візуалізація, коучинг, таргетинг, таргетинг коучингу… Усе звучить однаково перспективно й однаково незрозуміло.

Я записалася на пробні п’ять уроків з UX/UI-дизайну. Просто тому, що «там дають сертифікат». Наче папірець підтвердить, що я не дарма прокинулася в новому житті.

У рекламі обіцяли:
«Отримайте міжнародний сертифікат, що підтверджує вашу кваліфікацію. Додайте його в резюме або LinkedIn — і почніть нову кар’єру!»
А я подумала: мені це потрібно. Не тому, що я терміново хочу змінити професію, а тому, що хочу довести — собі, не світу — що я можу. Що я вчуся. Що я не зупинилася.

Цей сертифікат — як маленький прапорець на вершині внутрішньої гори. Нехай буде. Нехай лежить у папці «нове життя».

Потім був Zoom. І спроба випадково не вимкнути весь інтернет. І голос викладача, який говорив надто швидко. І я, яка робила вигляд, що все розуміє, хоча в голові крутилася одна думка: «А мені це взагалі подобається?»

Після третього уроку я зрозуміла — не подобається.
UX/UI вимагав від мене бути кимось іншим, мислити категоріями, які мені чужі. Я почувалася так, ніби вдягнула невідповідний одяг — начебто й за розміром, але сидить не так.

Я почала радитися з дітьми. Вони, звісно, одразу запропонували щось модне й складне — машинне навчання, нейромережі, метавсесвіт. Я слухала, усміхалася, але головне — вони слухали мене. І ставили прості, але точні запитання:
«А що тобі цікаво? Що ти вмієш? Що тобі легко дається?»

І я замислилася.

Я вмію бачити суть. Пояснювати складне простими словами. Десять років працювала з даними, командами, процесами. Я вмію відчувати людей — не по діаграмах, а по паузах у голосі. Я малюю. Я танцюю. Я не хочу обирати між логікою та творчістю — я хочу їх поєднати. Я не хочу бути «затребуваною». Я хочу бути собою.

— Data Visualization — ось що тобі потрібно! — вигукнула середня донька, Ліза, з такою впевненістю, ніби вже бачила моє майбутнє.

І знаєш, я їй повірила. Це було те, що поєднувало все: мій досвід з даними, любов до візуального, вміння розповідати історії. Це було моє.

Рішення прийнято — і я підійшла до нього не на емоціях, а з холодною головою та гарячим серцем. Я вивчала школи, порівнювала програми, читала відгуки, дивилася демо-уроки. Хотілося, щоб це було не просто «ще один курс», а простір, де мене не будуть вчити бути кимось іншим, а допоможуть розкрити те, що вже є. Школу вибрала, курси оплатила. І з нетерпінням чекала початку, як дитина чекає першого дня у новому класі: з легким хвилюванням, з надією, з передчуттям.

Тепер мій розклад виглядав як калейдоскоп:

• Танці — щоб відчувати тіло.
• Малювання — щоб чути колір.
• Навчання — щоб поєднати логіку й інтуїцію, структуру й образ.

Я опановувала нову спеціальність. Не тому, що «треба», а тому, що можу. Тому що хочу.
Тому що це — мій спосіб сказати собі: «Я обираю себе. Я продовжую.» Перші два місяці були пеклом. Не гарним «викликом», не натхненним «новим етапом» — а справжньою внутрішньою боротьбою.

Я сиділа перед екраном, дивилася на графіки, дашборди, таблиці й думала: «Навіщо мені все це? Я ж доросла жінка, у мене вже є досвід, навіщо я знову в ролі учениці?» Мозок опирався. Уперто, вперто, як старий кіт, якого намагаються навчити плавати. Він не хотів приймати нове. Він нищив мене думками: «Це складно. Це не твоє. У тебе все одно не вийде.» А я — то плакала, то злилася, то хотіла все кинути до біса й повернутися до звичного. Але не кинула.

Я боролася з собою. Умовляла себе. Писала собі записки на холодильник: «Ти не зобов’язана бути ідеальною. Ти зобов’язана бути чесною.» Іноді просто закривала ноутбук і йшла танцювати — тому що тіло розуміло більше, ніж голова. Іноді дзвонила Лізі, і вона казала: «Мамо, ти вже пройшла складніше. Це просто нова мова. Ти її вивчиш.»

І от на третьому місяці — щось клацнуло. Стало легше. Не тому, що стало просто, а тому що я перестала воювати. Змирилася. Прийняла, що я не зобов’язана все розуміти відразу. Що я вчуся. Що я маю право бути початківцем. І тоді все стало на свої місця. Я почала бачити логіку в хаосі, структуру в цифрах, красу в графіках. Я зрозуміла, що візуалізація даних — це теж про людей. Про почуття. Про те, як зробити складне простим, як перетворити суху інформацію на зрозумілу історію. А це саме те, що я вмію. І ось він — заповітний сертифікат.
Не просто папірець. А символ. Що я не здалася. Що я обрала себе. Що я продовжую.

Отримавши сертифікат, я спершу подумала про зміну роботи. Відкрила сайти з вакансіями, оновила резюме, додала свіжий курс з Data Visualization, і… натрапила на тишу. Або на ввічливі відмови. Або на пропозиції, які звучали як: «Ви занадто досвідчені для цієї посади» — що насправді означає: «Ви занадто дорослі.» Деякі компанії дивляться на вік у резюме, ніби це — вирок. Наче після сорока п’яти ти вже не здатна вчитися, адаптуватися, створювати. А я сиджу й думаю: «Я тільки почала. Я тільки зараз стала собою. Чому ви дивитеся на цифру, а не на вогонь?»

Після кількох тижнів пошуків і мовчання у відповідь на резюме я почала переглядати стратегію. Прибрала вік, залишила лише досвід, навички та свіжий курс. І стала чекати.
Чекати, ніби хтось має здогадатися, що я — знахідка. Але ніхто не здогадувався.

І тут мене осяяло. Сидячи чергового вечора над відхиленими заявками, я раптом подумала:
А навіщо чекати? А навіщо шукати щось нове, коли можна змінити те, що є?
Чому б не перестати бути «кандидатом» і стати пропозицією прямо тут, на поточній роботі? Я подивилася на наші звіти свіжим поглядом. На таблиці, які ніхто толком не читає. На графіки, від яких втомлюються очі. І зрозуміла: ось він, мій полігон. Моя можливість показати, що я вмію. Чому б не підійти до керівника й просто не сказати:
«Ось я. Я закінчила курси. Я вмію візуалізувати дані. Я можу робити звіти, які не хочеться закрити одразу після відкриття. Користуйтеся!» Це був момент зухвалості.
Не скромності, не сумнівів, а чіткого внутрішнього «я готова». Я не просила. Я пропонувала.
І це було нове відчуття — не шукати схвалення, а заявляти про себе. Наступного дня я прийшла до начальника. Не з проханням, а з пропозицією. Сіла навпроти, видихнула й сказала: «Я закінчила курс з візуалізації даних. Я можу робити звіти, які не просто інформують, а розповідають. Хочете — покажу?»