Розділ 2. «Розлучення — це не кінець. Це початок. Особливо якщо залишилися всі меблі»

Минув місяць. Я ходжу на танці.

Я прийшла на перше заняття з пол денсу з виглядом впевненої жінки, яка знає, чого хоче. Через п’ять хвилин я виглядала як людина, яка випадково потрапила до циркової школи й забула, де вихід.

Зал — світлий, дзеркала — безжальні, пілон — вертикальний виклик. Інструктор — молода, гнучка, посміхається так, ніби все це легко. Я — доросла, негнучка, усміхаюся так, ніби мені не страшно. Але страшно. Дуже.

Ми починаємо з розминки. Через десять хвилин я розумію, що в мене є м’язи, про які я навіть не здогадувалася. Вони кричать: «Що ти робиш?! Ми просто хотіли лежати!»

Потім — перші спроби. Обхопити пілон. Підтягнутися. Повернутися. Я виглядаю як людина, яка обіймає ліхтарний стовп у надії на просвітлення. Але я не здаюся.

Інструктор каже:
— Чудово, ви тримаєтеся!
А я думаю: «Я тримаюся за залишки гідності, але дякую».

Потім — обертання. Я відштовхуюсь, лечу… і приземляюсь. Не граційно. Але живою. І раптом — сміх. Мій. Справжній. Тому що я не впала. Тому що я пробую. Тому що я тут.

Наприкінці заняття я сиджу на підлозі, спітніла, втомлена, щаслива. Мої руки тремтять. Мої ноги болять. Але всередині — гордість. Та сама, яку не купиш, не прикинешся, не вкрадеш.

Я вийшла із залу так, ніби пройшла посвяту. Не в танцівниці. У жінку, яка не боїться бути незграбною. Не боїться бути початківцем. Не боїться бути собою.

І нехай завтра я ходитиму, як робот. І нехай мені знадобляться ванна, мазь і молитва. Але сьогодні — я зробила перший крок. На пілон. На сцену. До себе.

Тими ж днями я ходжу й на малювання.

Уроки проходять у невеличкій студії з запахом паперу, фарби та чогось дуже людського — терпіння. Там немає оцінок, немає «правильно» й «неправильно». Там є столи, світло, люди, які теж прийшли шукати себе — через колір, через форму, через тишу.

Перше заняття — як перше побачення з собою. Я сиджу перед білим аркушем і думаю: «А раптом не вийде?» А потім згадую: я сюди прийшла не за шедевром. Я прийшла за собою.

Викладачка — жінка з очима кольору охри й голосом, як у людини, яка вміє чекати. Вона каже:
— Не малюйте красиво. Малюйте чесно.

І це — як дозвіл. На криві лінії. На невдалі мазки. На те, щоб бути початківцем.

Ми починаємо з простого: яблуко, кружка, тінь. Я малюю, і рука тремтить. Не від страху — від незвички. Наче я знову вчуся писати своє ім’я.

На другому занятті — акварель. Вона тече, капає, пливе не туди. Я злюся. А потім сміюся. Бо це не контроль. Це діалог. З водою. З кольором. З собою.

Іноді я малюю хмари. Іноді — кота, який схожий на картоплину. Іноді — просто плями, які чомусь здаються важливими.

І щоразу, коли я мию пензель, відчуваю, як всередині стає чистіше. Ніби разом із фарбою зникає втома. Ніби я повертаю собі ту дівчинку, яка мріяла малювати, але не могла.

У студії ніхто не квапить. Можна мовчати. Можна говорити. Можна просто сидіти й дивитися, як хтось малює дерево, а хтось — свій біль.

Через кілька тижнів

Готуюся до відпустки в Іспанію.

Підготовка почалася не з валізи, а з внутрішнього рішення: я на це заслужила. Не як винагороду за вислугу років, не як втечу від побуту, а як вибір.

Я — жінка, яка може поїхати в Іспанію просто тому, що хоче сонця, вулиць, де ніхто її не знає, і ранкової кави на балконі, якою не треба ні з ким ділитися.

Я відкриваю карту. Дивлюся на Барселону, Мадрид, Севілью. І думаю: а де мені буде добре? Не «де зручно», не «де дешевше», а — де я відчую себе живою?

Вибираю Севілью. Бо там фламенко, апельсинові дерева й відчуття, що життя — це танець, а не таблиця Excel.

Купую квиток. Без тривоги. Без «а раптом не вийде». Бо я вже довела собі: я можу.

Збираю валізу. Не за списком, а за настроєм. Сукня, яку я раніше берегла «на особливий випадок». Книга, яку давно хотіла прочитати. Фарби. Бо тепер я малюю. І блокнот. Бо тепер я пишу.

Вчу кілька фраз іспанською: «Hola», «Gracias», «Una copa de vino, por favor». І думаю: а може, я не просто туристка? Може, я — жінка, яка вчиться бути собою в будь-якій точці світу?

Бронюю житло. З балконом. З видом. З тишею.

І в якийсь момент розумію: я не просто їду у відпустку. Я їду на зустріч із собою. З тією, яка не боїться бути одна. З тією, яка обирає. З тією, яка каже: «Так, я хочу. І я їду».

Тиждень перед від’їздом

У мене тепер є розклад, у якому немає жодного «треба». Тільки «хочу». І все начебто йде добре. Навіть надто спокійно.

І ось — випадкова зустріч.

Я побачила його біля кав’ярні, де завжди надто солодкі булочки й надто гучна музика. Андрій. Колишній чоловік. Стоїть, ніби зійшов з обкладинки журналу «Життя після розлучення».

Стильно одягнений: легкий піджак, біла футболка, кросівки, які явно не з супермаркету. Волосся трохи відросло, борода акуратна, очі — ясні. І, головне, він виглядає… добре. Не просто доглянуто — вільно. Ніби помолодшав. Ніби скинув не вік, а тягар.

Він усміхається. Не тією усмішкою, яку я знала — втомленою, вечірньою, «де вечеря?» А новою. Легкою. Ніби він тепер не зобов’язаний бути кимось, а просто — є.

Я дивлюся на нього й думаю: ось це поворот. Він не тільки вижив після розлучення. Він розквітнув. І десь всередині — клацання. Не ревнощі. Не образа. А запитання: А я?

Ми вітаємось. Без ніяковості. Без образ. Просто — двоє людей, які колись були родиною.

— Привіт, — каже він. — Ти гарно виглядаєш.
— Дякую. Ти теж.
— Як ти?
— Опановую свободу. А ти?

Він усміхається.
— Стрибав з парашутом. Об’їхав пів світу. Був у Перу, у Японії, в Ісландії. Спав у наметі, годував ламу з рук.
— Ламу?
— Ну, майже.
— І?
— І поки що не хочу сім’ю. Хочу себе. І тишу. І пригоди.
— Зрозуміло…

Ми говоримо ще трохи. Про дітей. Про роботу. Про те, як дивно бути дорослими й вільними одночасно. Він іде. Я залишаюсь. З кавою. І з думкою, яка не дає спокою.