Розділ 1 «А для кого я тепер готую?»

Я стою посеред кухні. Не драматично, не кінематографічно — просто стою. В капцях, з чайником у руці й з питанням, яке, здається, ніхто не наважився мені поставити: «А для кого я тепер варю?»

Мені — трохи за сорок п’ять. Вік, коли діти вже дорослі, а дзвінкий хаос дому поступається тиші. Вік, коли ти наче ще молода, але вже не в центрі чийогось життя. Коли тебе більше не кличуть щогодини, не питають, що на вечерю, не шукають загублені речі.

Вчора третя дитина поїхала з квартири у своє доросле, самостійне, трохи хаотичне життя. З коробками, кактусом і впевненістю, що тепер він усе знає. Я не сперечалась. Просто допомогла запакувати зарядку й поклала в рюкзак банку варення. Бо мама. Навіть коли вже, наче, й не треба.

Сьогодні — тиша. Ні шкарпеток на підлозі, ні «мам, а де…», ні запаху підгорілих тостів. Тільки я, чайник і дивне відчуття, яке не можу назвати. То чи самотність, чи свобода. То чи хочеться плакати, чи танцювати.

Я відкриваю холодильник. Там — порядок. Ніхто не з’їв сир, не залишив відкриту банку кукурудзи, не сховав шоколад за кефіром. І це лякає. Я звикла до хаосу. До життя, де я — центр логістики, психолог на виклик і кухар з дипломом «на око».

А тепер — нікого. Навіть кіт пішов спати в іншу кімнату. Зрадник.

Я ставлю чайник. Не тому, що хочу чаю, а тому, що це ритуал. Наче якщо я закип’ячу воду, все знову стане зрозумілим. Але не стає.

Я не знаю, чи сумую. Чи насолоджуюсь. Це як дивний коктейль зі свободи й розгубленості. Наче я вийшла з ролі, яку грала двадцять років, і тепер стою за лаштунками, не знаючи, хто я без сценарію.

Може, я почну писати. Або малювати. Або піду вчитись чомусь, що не пов’язане з дітьми, побутом і звітами. Може, просто посиджу. І це теж буде нормально.

А поки — чайник. І чашка. І я. І, знаєш, це не так уже й погано.

Я сиджу біля вікна, п’ю каву. Справжню, не розчинну. Вперше за довгий час — не поспіхом, не між «збери ланчбокс» і «де мій звіт». Просто кава. Просто я. І тиша, яка не тисне, а огортає.

Я думаю про майбутнє. Не в форматі «що приготувати на вечерю», а в форматі «а що я хочу спробувати, поки ніхто не заважає?». Може, поїхати в Карпати. Або записатись на курси малювання. Або просто виспатись — три дні поспіль, без почуття провини.

Дім тихий. Навіть холодильник не гуде. Я майже починаю вірити, що це і є щастя — коли ніхто не питає, де шкарпетки, і не вмикає музику на всю гучність о 7 ранку.

І тут — дзинь. Телефон. Звісно.

— Мам, привіт, — голос молодшої, Ольги. — Слухай, а як ти прала вовняний светр, щоб він не став розміром з хом’ячка?

Я усміхаюсь. Ось воно — материнство після 45. Ти наче одна, але все одно в режимі техпідтримки.

— Оль, ти його вже попрала? — Ну… так. Тепер він як для Барбі. — Вітаю, ти офіційно доросла. Ласкаво просимо в клуб.

Ми сміємось. Я даю поради, вона киває, хоча, швидше за все, зробить по-своєму. І це нормально. Бо тепер у неї — своє життя. А в мене — своє. І це не сумно. Це просто… по-новому.

Я кладу слухавку. Дивлюсь на свою каву. Вона охолола. Але мені тепло. Бо навіть у тиші — я не одна. Я просто вільна.

Наступного ранку

Я стою біля плити. Руки роблять усе автоматично: масло на сковорідку, яйця — хрясь, сіль — на око. Все як завжди. Як тисячу разів до цього. Наче я — це просто набір звичок, а не людина.

І раптом — стоп.

Я дивлюсь на сковорідку. Яєчня шкварчить, наче впевнена, що її зараз з’їдять. А я дивлюсь і розумію: я не хочу цього. Не хочу яєчню. Не хочу звичний сніданок. Не хочу бути на автопілоті.

Я беру сковорідку, підходжу до смітника і — прощавай, яєчня. Без жалю. Без драми. Просто — ні.

Я ставлю чайник знову. Відкриваю холодильник. Дивлюсь не як мама, не як господиня, а як жінка, яка вперше запитує себе: «А чого я хочу?»

Може, тост з авокадо? Або сир з медом? Або взагалі нічого — просто кава і тиша?

Я дістаю тарілку. Гарну. Ту саму, яку берегла «для гостей». Тепер я — гість у власному житті. І я заслуговую гарну тарілку.

Я ріжу хліб. Повільно. Намазую авокадо. Додаю щіпку перцю. Прикрашаю листочком базиліку, який раніше вважала «понтом». А тепер — естетика.

Я сідаю за стіл. Сніданок не просто смачний — він мій. Обраний. Усвідомлений. Без «треба», без «швидше», без «для когось».

І в цей момент я розумію: я починаю жити. Не за звичкою. А за бажанням.

День минає спокійно. Трохи прибирання, трохи прокрастинації, трохи спроб зрозуміти, як працює онлайн-банкінг без допомоги дітей. Все звично, все спокійно.

Я йду на роботу. Не тому, що дуже хочеться, а тому, що треба було показати, що я ще в строю. Колеги мило усміхаються, хтось питає, як там діти, хтось — як справи вдома. Ніхто не питає, як там я. І це нормально. Я теж ще не знаю, як там я.

Я роблю пару звітів, п’ю офісний чай, який на смак як компроміс, і повертаюсь додому. Без метушні, без заторів, без «мам, ти де?». Просто додому. У дім, де тепер живе жінка, яка нарешті має час подумати.

Вечір

А от увечері — все інакше. Дім замовкає остаточно, і тиша стає не просто фоном, а простором для думок.

Я сиджу в кріслі, загорнувшись у плед, і розумію: це ідеальний час для прийняття важливих рішень. Не державних, не сімейних — особистих. Тих, які відкладались роками.

Я відкриваю ноутбук і починаю шукати країни. Не для втечі, а для подорожі. Для себе. І раптом ловлю себе на думці: а чого я хотіла в дитинстві?

Я згадую, як мріяла поїхати в Італію. Не тому, що там паста, а тому, що там сонце, галасливі вулиці й відчуття, що життя — це свято. Я згадую, як хотіла стати письменницею. Або художницею. Або кимось, хто носить шарф не тому, що холодно, а тому, що красиво.

Я завжди хотіла малювати. Не просто «щось там у зошиті», а по-справжньому — з пензлями, фарбами, холстом, запахом паперу і цим хвилюючим відчуттям, коли створюєш щось своє.

Тоді, в дитинстві, мені сказали: «У нас немає грошей на художню школу. Це баловство». І я не сперечалась. Просто сховала мрію в ящик з іншими «непрактичними» бажаннями.