Епілог

Минуло чотири місяці

Минуло вже чотири місяці… а я й досі ловлю себе на тому, що іноді прокидаюсь вранці, озираюсь навколо і не відразу усвідомлюю — це наш дім. Не сон, а справжній дім, де на кухні пахне кавою, а з сусідньої кімнати долинає знайомий звук — як Дем’ян друкує щось на ноутбуці, бурмочучи собі під ніс.

Ці чотири місяці пролетіли, наче одна довга, щаслива мить.

Після тієї пропозиції все змінилось — і водночас нічого не змінилось. Ми з Дем’яном залишилися собою, просто тепер замість “я” у всьому є “ми”.

Пам’ятаю, як бабусі спершу не знали, як реагувати. Бабуся то зітхала, то сміялась, то обурено бурмотіла: “І як ви могли стільки часу від нас це приховувати?”, а через хвилину вже витирала сльози радості й казала, що “все одно завжди знала, що між нами щось є”. Зоя Павлівна ж кілька днів ходила у легкому шоку — ніби намагалася переосмислити, як це сталося, що ми таки обіграли їх обох у їхній же грі. Зрештою, вони обидві здались — і замість образ раділи за нас.

А я просто насолоджувалась моментом.

Через два тижні після тієї вечері я переїхала до Дем’яна. Перші дні були схожі на нескінченну медову казку — ранкова кава, вечори під фільми, де я засинаю на його плечі, а він тихо вимикає світло. І навіть коли почалась рутина — коли він ішов на роботу, а я поспішала в ресторан, — мені не ставало нудно. Мені подобалося все: навіть сваритись за те, хто не вимкнув світло у ванній. У всьому тому була така тепла буденність, така справжність, що я ловила себе на думці: ось воно, життя, якого я хотіла.

Але до кінця літа я зрозуміла, що так далі не можна — робота в ресторані займала майже весь час, і ми з Дем’яном бачилися лише пізно ввечері. Я приходила втомлена, ледве встигала поїсти, і засинала ще до того, як він устигав щось розповісти.

Тому, з настанням осені, я нарешті звільнилася.

І найголовніше я відновилась на навчанні — мій останній курс, фінальний рік, який я так чекала. Нарешті я знову занурилась у корейську, яку так любила.

А ще я почала брати невеликі замовлення на переклад. Це не приносить великих грошей, але приносить спокій — я можу працювати вдома, сидячи в теплому светрі, з горнятком какао і видом на вулицю, де дерева вже стали золотими.

Іноді я бачу, як Дем’ян спостерігає за мною — тихо, не привертаючи уваги. А потім підходить, обіймає ззаду, цілує у скроню і каже:

— Ти так зосереджено виглядаєш, коли друкуєш. Мені страшно тебе відволікати.

А я сміюся і відповідаю:

— А все одно відволікаєш.

Так і живемо. Просто. Тепло. Іноді смішно. Іноді я думаю, що в мене досі трохи не вкладається в голові, як усе змінилось — від тієї дівчини, яка боялась впустити когось у своє життя, до мене сьогоднішньої, яка вранці прокидається поруч із людиною, без якої вже не уявляє ні ранків, ні вечорів.

Іноді ми говоримо про майбутнє — жартома, між ковтками кави. Про подорожі, про наші маленькі мрії. І хоч я ще не знаю, коли саме воно буде, одне я знаю точно: я вже там, де маю бути.

Ось і зараз, я насолоджувалась, вдихаючи повітря яке було напоєне сонцем і запахом осені — теплим, м’яким, ледь солодким. Листя шаруділо під ногами, а в небі повільно пливли хмари, ніби теж святкували з нами. Ми щойно вийшли з будівлі РАЦСу, тримаючись за руки, і я не могла повірити, що все це справді відбулося.

Я — тепер офіційно дружина Дем’яна.

Навіть подумки це звучало настільки дивно й прекрасно, що мені хотілося сміятись і плакати одночасно.

Ми зупинилися на сходах перед входом. Дем’ян, усе ще тримаючи мене за руку, глянув униз на обручку на моєму пальці, потім на свою — і посміхнувся тим теплим, трохи грайливим поглядом, який я обожнювала.

— То що, пані Ліє, — протягнув він, трохи схиливши голову, — тепер офіційно не втечеш?

Я засміялась і, не втримавшись, штовхнула його плечем.

— Я б і не тікала, — відповіла, — хіба що від твого бурчання.

Він вдав із себе вкрай ображеного.

— Та я ж не бурчу! — заперечив, а потім нахилився й пошепки додав: — Ну, може, зовсім трішки…

Я зітхнула, вдаючи серйозність, але серце розпливалося від щастя.

— Тепер мені доведеться контролювати ситуацію.

— Домовились, — тихо сказав він, обіймаючи мене.

Я відчула, як його руки міцно стискають мене, як щока торкається мого волосся. Усе навколо стихло — ні шуму вулиці, ні людських голосів. Лише ми двоє.

Я заплющила очі й прошепотіла:

— Не можу повірити, що ми це зробили.

— Ми завжди знали, що зробимо, — відповів він. — Адже цей день має бути тільки нашим.

Я відхилилась, щоб подивитись йому в очі. Вони сяяли — спокійні, щасливі, такі рідні.

— Думаєш, твої батьки та бабусі нас уб’ють, коли дізнаються? — запитала я, сміючись.

— Ні, — усміхнувся він. — Спочатку нас обіймуть, а потім уб’ють.

Я знову засміялась і відчула, як по щоці скотилася сльозинка — така несподівана, щира. Дем’ян обережно витер її великим пальцем.

— Не плач, місіс Вишневська, — сказав він лагідно, — інакше я знову закохаюсь у тебе.

— Знову? — перепитала я, трохи піднявши брови.

— Щодня, — відповів він просто.

Ми стояли біля сходів, у сонячному промінні, що пробивалось крізь пожовклі гілки дерев. Люди проходили повз, але я нікого не бачила. Лише його. Його усмішку, його очі, його руку, що міцно тримала мою.

Я тихо прошепотіла:

— Знаєш, якщо цей момент — сон, я не хочу прокидатись.

— Добре, — відповів він, торкнувшись мого чола губами, — тоді нехай це буде наш найдовший сон.

І ми пішли вниз, сходинками, і відійшли від будівлі РАЦСу, тримаючись за руки, немов боялися навіть на мить відпустити одне одного. Сонце світило теплим золотом. Дем’ян відчинив для мене дверцята авто — і, коли я сіла, тихо прошепотів:

— Готова, місіс Вишневська, до нашої першої спільної пригоди?

Я усміхнулась, вдивляючись у його очі, що відбивали цей осінній день так, ніби в них було ціле небо.