Розділ 27.

Після кав’ярні вчора все закінчилося доволі спокійно. Дем’ян розвіз усіх по домівках. І ми з бабусею ще довго сиділи на кухні з чаєм — вона розповідала, як у санаторії нарешті навчилась грати в бридж, а я слухала, сміялась і ловила себе на думці, що все знову ніби стало як раніше.

Тільки от насправді вже нічого не було таким самим.

Вона говорила, а я бачила перед очима усмішку Дем’яна, чувся його голос — і навіть чай здавався теплішим від однієї лише думки про нього.

Ввечері, вже коли лягала спати, телефон спалахнув від його повідомлення. Дзвонити він не міг — бабуся могла щось запідозрити. Але ми все одно переписувались: короткі фрази, кілька жартів, одне сердечко від нього наприкінці.

І я заснула з тим теплим, спокійним відчуттям, ніби хтось ніжно тримає за руку.

Зранку мене зустрів тихий шум за вікном — хтось косив траву у дворі, а десь внизу гавкала собака. Я лежала, дивлячись у стелю, і думала: все вийшло не так як я планувала. Бабусі не здадуться. І щоб досягти свого вони навіть, здається, готові замовляти ресторан для “заручин”.

Я засміялась сама до себе і, врешті, зітхнула:

— Так, Ліє, час здаватися.

Поки збиралась у магазин, думала, як це буде. Уявляла вираз обличчя бабусі, коли вона дізнається, що ми з Дем’яном разом. То буде щось між шоком, полегшенням і фразою “Нарешті!”.

Перед виходом із квартири я швидко набрала повідомлення:

“Якщо ти зараз вільний — подзвони мені.”

І пішла сходами вниз, звуком кроків відлунюючи у під’їзді.

Я йшла до магазину неквапом, прокручуючи в голові варіанти “зізнання”.

Сказати просто? Під час чаю? Чи хай Дем’ян перший?

Телефон задзвонив саме тоді, коли я вже майже дійшла до переходу.

— Привіт, — його голос був теплий, і від нього в мене автоматично потепліло всередині.

— Привіт, — усміхнулась я.

— Трохи був зайнятий, і не зміг відразу зателефонувати, — сказав він, і навіть крізь телефон я почула ту легку посмішку в його голосі. — Ти де зараз?

— Йду в магазин, — сказала я, злегка посміхнувшись. — І, здається, офіційно визнаю поразку перед бабусями. Їх не переграти.

Дем’ян розсміявся — щиро, так, що навіть мені передався той сміх, і я ледь стрималась, щоб не розсміятись у відповідь посеред вулиці.

— Я ж казав! — промовив він крізь сміх. — Їм краще не суперечити. Це ж дві жінки з місією.

— Ну я хоч спробувала, — намагалась вдати образу я, але вийшло радше кумедно, бо він знову тихо хмикнув у слухавку.

— І спроба була героїчна, — сказав він. — Але, здається, вони скоро будуть святкувати “перемогу”.

Я закотила очі.

— Не нагадуй, — зітхнула. — То що, розповідаємо сьогодні?

— Думаю, так, — відповів він після короткої паузи. — Але зробимо це спокійно. Я трохи запізнюсь, тож до того часу грай свою роль, гаразд? Не видавай нас раніше, я сам все їм розповім.

Я усміхнулась, і хоч він не міг мене бачити, я знала, що відчуває ту усмішку.

— Добре, — тихо сказала я.

— От і домовились, — відповів він, і в голосі прозвучало щось м’яке, ніжне.

Ми ще трохи говорили про дрібниці — він питав, що я куплю, я жартувала. Потім попрощались, і я ще кілька секунд стояла на місці, слухаючи, як серце б’ється швидше, ніж треба.

Здається, навіть звичайний дзвінок із ним умів перетворювати звичайний ранок на щось… більше.

Після магазину я повернулась додому — з повними руками пакетів і головою, наповненою думками. У кухні бабуся вже щось смажила на сковорідці, мугикаючи собі під ніс, і, здається, мала чудовий настрій. Ми готували разом, і мені навіть трохи стало шкода руйнувати цей спокій вечором, коли скажемо правду.

Після обіду, я пішла збиратись. Вибрала легку блакитну сукню — улюблену, ту, в якій відчуваю себе ніжною і впевненою водночас. Зробила зачіску — недбалі хвилі, трохи макіяжу, і, дивлячись у дзеркало, на мить задумалась: цікаво, що він подумає, коли побачить мене сьогодні.

Бабуся з’явилась у дверях і, оцінюючи мене поглядом, усміхнулась:

— Гарна, як картинка. Дем’я... тобто, Зоя навіть не впізнає.

Я вдала, що не помітила обмовку, але щоки все одно запалились.

Ми викликали таксі, дорогою купили букет із білих та рожевих півоній — бабуся наполягла, що це найніжніші квіти “для справжньої жінки”. Подарунок у неї вже був — охайно запакована коробка в її сумці.

Ресторанчик виявився затишним — м’яке світло, шум голосів, дзвін келихів і запах кави, перемішаний із чимось солодким. Коли ми зайшли, я відразу побачила Зою Павлівну, вона стояла біля накритого столика, усміхнена, у яскраво-зеленій сукні, ніби сама весна прийшла на її свято.

— Ой, мої дорогі, ви вже тут! — вигукнула вона, і ми підійшли ближче.

— З днем народження! — сказала я, подаючи букет. — Хай цей день буде легким і теплим, як ви.

Вона обійняла мене, потім — бабусю, і вже за мить я помітила ще одну постать поруч. Дівчина — темноволоса, впевнена, із тією відкритою посмішкою, яку важко не запам’ятати.

І тоді я зрозуміла: це ж вона. Та сама, яку я бачила на фото з Дем’яном. Його сестра.

— О, до речі, познайомтесь! — сказала Зоя Павлівна, задоволено блиснувши очима. — Це моя онука, Даша.

— Дуже приємно, — сказала я, трохи стримано, але щиро.

Даша посміхнулась і зробила крок ближче.

— Нарешті познайомились, я багато чула про тебе… від бабусі, — та зробивши ще крок до мене, і обійнявши мене, наче ми вже сто років знайомі, прошепотіла на вухо. — …і від Дем’яна.

Я мимоволі усміхнулась. Тихо. Але всередині — серце зробило короткий кульбіт.

— Справді? — тільки й змогла прошепотіти я у відповідь.

— Угу, — підморгнула вона. — Не хвилюйся, я все тримаю в таємниці.

Її погляд був теплий, змовницький, і мені раптом стало легше.

— Гаразд, дорогі, всі в зборі, — сказала Зоя Павлівна, — крім мого “улюбленого спізнюхи”.

— Дем’яна? — пожартувала бабуся, і всі засміялися.