Розділ 25.

Решту вечора я працювала, як у тумані. Механічно посміхалася, приносила страви, приймала замовлення, говорила з клієнтами — але насправді не чула їхніх слів. Усередині мене щось гуділо, як низький, безперервний шум, що не дає ні дихати, ні думати чітко.

Ті фото не виходили з голови. Дві жінки. Два різні дні. Два дотики, які я не могла стерти з пам’яті.

Кожного разу, коли я зупинялась на кілька секунд, ці образи знову спливали перед очима — чіткі, реальні, болючі. І від цього хотілося або кричати, або просто зникнути. Але потім у мені спалахувала інша думка: “ні, Дем’ян би так не вчинив”.

Я знала його. Його погляд, його голос, ту щирість, яку не підробиш. Але ж... тоді хто ці жінки? І навіщо? Особливо та, з якою він прийшов у цей ресторан. Тут, де я працюю. Він же розумів, що я можу дізнатися. Навіщо ризикувати? Навіщо приходити сюди, якщо є що приховувати?

І ще — Аня казала, що він поводився стримано. Може, то справді просто знайома? Колега? Клієнтка? Але та інша, у парку... там вже інше. Там — обійми. Інтимність. І це вже не виглядало як випадковість.

Я намагалася вгамувати біль, розкладала все по поличках, шукала логіку, але що далі — то більше заплутувалась у власних думках. І все ж одне було очевидно: я не витримаю, якщо не почую правду від нього.

Коли робочий день закінчився, я відчула, що не можу залишатись ще бодай хвилину. Переодягнулась поспіхом, навіть не чекаючи Аню. Вже виходячи з роздягальні, я на мить зупинилась біля дзеркала. Погляд видавав мене — очі втомлені, але всередині них блищало щось інше. Рішучість, змішана з тривогою.

Я вдихнула глибоко й вийшла надвір.

Вечір був прохолодний, повітря пахло дощем. І просто біля ресторану, трохи осторонь, стояв Дем’ян. Схрестив руки чекаючи — і коли побачив мене, усміхнувся.

— Привіт, — сказав він тепло, і, зробивши крок до мене, легко поцілував у губи.

Я не відповіла. Він відразу це відчув. Погляд його на мить змінився — усмішка зникла, лишилася настороженість.

— Що сталось? — тихо запитав він, вдивляючись у мене.

Я вдихнула, намагаючись говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів:

— Просто втомилась... І хочу з тобою поговорити.

— Про що саме? — він нахилив голову трохи набік, як робив завжди, коли намагався розібратись у чомусь.

— Не тут, — коротко відповіла я.

Між нами зависла напружена пауза. Він ще кілька секунд дивився, ніби намагаючись зрозуміти, що приховується за моїм спокоєм. Потім кивнув.

— Добре. Поїхали.

Ми підійшли до його автівки. Я сіла на пасажирське сидіння, дивлячись у вікно, поки він заводив двигун. Майже нічне місто вже дрімало, лише поодинокі машини світили фарами на порожніх вулицях.

Дем’ян не питав більше нічого. А я не могла почати. Горло стисло, думки сплутались. Весь шлях ми їхали мовчки — я чула лише шум шин і тихе клацання покажчика повороту.

І десь всередині мене росло відчуття, що після цієї розмови все може змінитись. Або я знову повірю в нього. Або втрачуватиму ту віру назавжди.

Коли машина плавно зупинилася біля мого під’їзду, двигун ще кілька секунд муркотів, потім стих. У салоні настала тиша — така густа, що здавалося, навіть повітря завмерло.

Я дивилась у темряву за вікном, де ліхтар освітлював вологий асфальт. Дем’ян сидів поруч, повернутий до мене. Я відчувала його погляд — уважний, напружений, трохи збентежений. Він мовчав, чекав.

Я не знала, з чого почати. У голові роєм літали слова, питання, образи. І кожне з них боліло.

Пальці стиснули ремінь безпеки так, що аж побіліли кісточки.

І тоді я просто вимовила — тихо, рівно, дивлячись усе ще вперед, не на нього:

— Скажи… в тебе є ще хтось, крім мене?

Це прозвучало спокійно, майже холодно, але всередині мене щось зламалося від власних слів.

Дем’ян застиг. Я відчула, як його тіло напружилось, як подих став коротший. Він, здається, не очікував саме цього. Та майже відразу відновив звичний спокій, навіть голос його був рівний, хоч і з тією малою паузою.

— Ні, — сказав він нарешті. — Нікого. Є тільки ти. І я це вже казав.

Його тон був упевнений, але я не могла зупинитись. Я мусила знати, наскільки він щирий.

— А якби з’явився хтось інший, — продовжила я, повернувши голову до нього, — ти б сказав мені? Чи приховував би?

Він повільно вдихнув. Я почула, як його пальці ковзнули по керму, і на мить подумала, що він стримує себе. Та коли відповів, голос залишався спокійним, лише трохи глухим від стриманих емоцій:

— Такого ніколи не буде.

— Але якщо... — я не дала йому договорити. — Просто відповідай.

Він зітхнув.

— Добре. Якби таке сталося — я б тебе не обманював.

Ці слова впали тихо, але вдарили в мене дивним полегшенням. На мить я навіть відчула, як стискається щось у грудях — не біль, а ніби ковток повітря після довгої затримки.

— Добре, — тільки й сказала я, ледве чутно.

Та він уже дивився на мене насторожено.

— Ліє… — почав він. — До чого всі ці питання? Що відбувається?

Я не відповіла відразу. Просто витягла телефон з сумочки. Мої пальці трохи тремтіли, коли я відкрила повідомлення від Ані. Дем’ян мовчав, але я відчувала, як напруга в салоні росте.

Коли я відкрила фото, мені стало холодно. Навіть зараз, коли я вже бачила їх не раз, ці знімки все одно боліли. Я мовчки простягнула йому телефон.

Він узяв його. Декілька секунд просто дивився. Потім повільно гортнув одне фото, друге. Його обличчя залишалось спокійним, навіть надто спокійним. Ніякого здивування, ніякої провини. Лише короткий подих — і легке зітхання.

Він повернув мені телефон і подивився прямо в очі.

— Це через це ти зараз така?

Його спокій, майже байдужий тон, тільки сильніше підливав у мене тривогу. Я стиснула телефон у руці.

— А якою, по-твоєму, я маю бути? — відповіла, не стримуючи гіркоти в голосі.

Він замовк на кілька секунд, відвів погляд на кермо, ніби щось обдумуючи.