Розділ 24.

Суботній ранок пахнув кавою, підсмаженим хлібом і ним — його ароматом, який уже став для мене чимось рідним. Останні три дні, здавалися дивом. Ми намагалися бачитися щовечора, навіть якщо я падала з ніг після роботи. Його поява завжди ніби вимикала втому, стирала роздратування й залишала тільки дивну легкість — наче світ ставав правильним.

Ось і зараз ми сиділи на моїй кухні, у м’якому світлі ранкового сонця. Промені ковзали по його волоссю, по чашці з кавою, по моїй руці, яку він торкався — просто так, не думаючи. Я ловила себе на тому, що дивлюся на нього довше, ніж треба. Його усмішка, ці маленькі зморшки біля очей, спокій у погляді — усе в ньому кричало про те, що я нарешті почуваюсь щасливою та спокійною.

— То що, — Дем’ян відпив ковток кави і хитро прижмурився, — ти впевнена, що хочеш продовжувати виставу для бабусь? Може, скажемо їм усе й нехай святкують свою перемогу?

Я усміхнулась, відставила чашку й трохи знизала плечима.

— А так буде не цікаво, — відповіла, притишивши голос. — Я хочу подивитись, як далеко вони підуть, аби нас “звести”.

— Тобі цікаво спостерігати, як нами маніпулюють? — він засміявся, відкинувшись на спинку стільця.

— Ага. І нехай трохи помучаться, — відповіла я, ковтаючи каву. — Ми їм влаштуємо інтригу.

Він розсміявся ще дужче і, нахилившись через стіл, коротко торкнувся моїх губ.

— Добре, інтрига так інтрига, — сказав він, — але ти ж знаєш, що вони здатні й весілля організувати, поки ми будемо стояти й кліпати очима.

— О, я навіть не сумніваюсь, — я ледь торкнулась його руки. — Але поки що хай буде так. Це... навіть весело.

Далі ми їли в тиші, але в якій було щось тепле. Звуки міста ще не встигли прорватись у наш маленький світ — тільки годинник на стіні і його голос.

Я знала, що завтра все зміниться. Бабусі приїдуть, і на кілька днів ми знову станемо “просто знайомими”. І думка про це трохи стискала груди.

Коли ми закінчили сніданок і зібралися, він, як завжди, наполіг мене підвезти. Ми їхали знайомим маршрутом, і мені навіть подобалося, як кожен поворот, кожна зупинка стали нашими маленькими ритуалами. 

Коли машина зупинилася біля ресторану, я не поспішала відчиняти двері. Усередині все хотіло зупинити цей момент, розтягнути його, зробити нескінченним. Я повернулася до нього, й усміхнулася.

— Дякую, що підвіз.

— Завжди, — він відповів коротко, але в тому слові було стільки тепла, що мені захотілося розтанути.

Я потягнулася до нього, щоб обійняти, та він нахилився ближче і поцілував мене. Той поцілунок був не пристрасний — ніжний, повільний, з присмаком кави і ранку. Я відчула, як його долоня торкнулась мого обличчя, і серце затремтіло.

— Легкого тобі дня, — прошепотів він. — Можливо, заскочу після обіду.

— Буду чекати, — відповіла я, і щоки запеклися самі собою.

— Кохаю тебе, — тихо додав він, не відводячи погляду.

Я нахилилась ще раз, зовсім близько, й торкнулася його губ ледь відчутно, ніби печаткою на словах:

— І я тебе.

Потім швидко вийшла, відчуваючи у грудях дивне тепло — таке, що хочеться берегти, накрити долонями й не відпускати. Тепло ранкового сонця змішувалось із теплом його погляду, який я ще відчувала на собі, коли двері ресторану зачинились за мною.

Я зайшла до ресторану, вдихнувши знайомий аромат — чогось легкого і цитрусового. Тут завжди пахло стабільністю, звичкою. Домом — якщо не своїм, то принаймні другим.

Зал ще був майже порожній: хтось розкладав серветки, хтось перевіряв кавомашину. І саме тоді я побачила Аню — вона саме йшла в моєму напрямку, прямуючи до свого робочого місця. Підійшла до мене й посміхнулася.

— Ти сьогодні щось зарання, — сказала вона з тією своєю лагідною, трохи розсіяною усмішкою.

— Та так вийшло, — відповіла я, поправляючи волосся. — Дем’ян сьогодні мав бути на роботі раніше, то ж і я разом з ним.

— Зрозуміло, — кивнула Аня, і в її голосі було щось таке... м’яке, але водночас ніби стримане. — У вас все добре?

— Так, все просто чудово, — я усміхнулась і навіть відчула, як щоки трохи тепліють.

Та коли я підняла очі, помітила, як її посмішка наче на мить затремтіла. Ледь помітно, але я це побачила. Впродовж цього тижня я вже не раз помічала за нею щось дивне — дрібні, ледь відчутні моменти, коли вона неначе замикається в собі. Поводиться звично, але іноді в її очах з’являється тінь — швидка, як від подиху вітру.

— Ань, — сказала я тихіше, — усе гаразд? Ти останнім часом якась... не така. Не знаю, як пояснити, але ніби напружена. Щось сталось?

Вона на секунду задумалась, а потім зітхнула, відвівши погляд убік.

— Та ні, нічого страшного, — сказала спокійно, хоч я помітила, як пальці її трохи стиснулися. — Просто минулого тижня мусила раптово з’їхати з квартири, і шукати нову. Мабуть, ти через це так подумала.

— З’їхати? — я відразу насторожилась. — Ти ж нічого не казала! А чому ти не прийшла до мене? Могла пожити в мене кілька днів, поки не знайдеш щось інше.

— Та ні, все добре, — поспішно запевнила вона, знову посміхнувшись, але вже якось штучніше. — Я швидко знайшла інше місце. Просто... перенервувала трішки.

Я вже хотіла щось сказати, але в цей момент двері ресторану відчинились, і в зал увійшов Артур. Завжди впевнений, усміхнений — навіть після кількох днів відсутності виглядав так, ніби щойно повернувся з відпустки, а не з відрядження.

— Доброго ранку, дівчата, — привітався він, проходячи повз нас.

— Доброго, — відповіли ми майже одночасно.

Він уже майже минув нас, але раптом сповільнив крок і глянув на мене з тією своєю хитрою, ледь грайливою посмішкою:

— До речі, Ліє, ви з Дем’яном гарна пара. Радий за вас.

Я завмерла і напевно виглядала так, ніби мені щойно сказали щось неймовірне. Адже не очікувала від нього цих слів зараз, та й ще не звикла, що про нас з Дем’яном говорять як про пару.

Він засміявся, помітивши моє обличчя.