Розділ 23.

Я прокинулася від сонячного проміння, яке щедро розлилося кімнатою. Мружачись, повільно розплющила очі й подивилась на вікно — новий день вже почався. І тільки тоді відчула руку, що м’яко обіймала мене ззаду за талію. Моє серце ледь прискорилося: я згадала про Дем’яна.

Це був не сон. Усе вчорашнє — справжнє. І я ні про що не шкодувала. Навпаки, всередині панувала легкість, якої не відчувала вже дуже давно. Легкість від того, що все вирішилося, стало зрозумілим і більше не тиснуло.

Я лежала нерухомо, боячись розбудити його, адже чула рівне, глибоке дихання позаду. Здавалося, що цей спокійний ритм навіть ще більше заспокоював мене. Та раптом він ворухнувся й наблизився ближче, залишивши теплий поцілунок на моєму плечі.

— Доброго ранку, — його голос був хриплуватим від сну, але неймовірно ніжним.

Я не змогла стримати щиру посмішку й повернулася до нього. Лягла на спину, щоб подивитися прямо в його очі. Він лежав на боці, трохи піднявшись на руці, і виглядав так, ніби цей момент був для нього найдорожчим.

— Доброго ранку, — відповіла я м’яко.

Він нахилився й торкнувся моїх губ легким поцілунком, а потім відхилився рівно настільки, щоб зловити мій погляд.

— Я кохаю тебе, Ліє, — сказав він просто й без пафосу, але ці слова прозвучали так щиро, що моє серце шалено закалатало.

Я завмерла лише на секунду від несподіванки, але відповідь вирвалась сама собою, без жодних сумнівів:

— Я теж кохаю тебе.

Його обличчя осяяла справжня, щаслива посмішка. Він міцно обійняв мене, потягнувши ближче, так, ніби боявся відпустити. Я засміялася, втиснувшись у його груди, а він, ніби у відповідь на мій сміх, ще раз поцілував мене — довше й ніжніше.

У цю мить я зрозуміла, що все було правильно. Що ми обоє знайшли те, чого так довго не вистачало — гармонію, близькість і відчуття, що поруч саме та людина, яка потрібна. І новий день здавався тільки початком.

Трішки згодом я стояла на кухні в халаті, босоніж, і готувала сніданок. Сонце вже добре заливало приміщення теплим світлом. У мене сьогодні був вихідний, тож я нікуди не поспішала. Хотілося просто насолодитись ранком — спокійним, домашнім, новим.

Дем’ян тим часом спочатку приймав душ, а тепер, судячи зі звуків, говорив з кимось телефоном у спальні. Його голос долинав крізь прочинені двері — низький, впевнений, але з тією м’якістю, яку я вже встигла в ньому полюбити.

Я саме розливала каву в чашки, коли він з’явився у дверях кухні — у сорочці з закоченими рукавами, із телефоном біля вуха. Говорив спокійно, уважно слухаючи співрозмовника, але, проходячи повз, зупинився, обійняв мене однією рукою за талію, нахилився й поцілував у шию.

Від цього дотику по тілу пробіг легкий трепет. Він не відійшов, залишився стояти за моєю спиною, притискаючи мене ближче до себе. І зовсім не кваплячись, продовжив розмову телефоном.

— Добре, — сказав він після паузи. — Сьогодні, якщо зможу, то зайду ввечері до неї додому.

Я на мить завмерла. “До кого це він збирається ввечері?” Холодком ковзнуло всередині. Може, я просто щось не так почула? Але ж він справді сказав “до неї”. І я раптом відчула укол ревності — тихий, але болючий.

Він тим часом уважно слухав, потім відповів, з ледь помітною посмішкою:

— Добре-добре, обов’язково зайду. Якщо, звісно, вона мене впустить.

Тепер я вже не могла не глянути на нього. Повернулась і, трохи насупившись, зустрілася з його поглядом. Він лише лукаво посміхнувся, нахилився й залишив легкий поцілунок на моїй щоці.

Я не розуміла, що це все означало, і намагалася приховати розгубленість. 

“Ну, чудово. Може, він просто дратує мене навмисне?”

— Гаразд, я вже поспішаю на роботу… Так, обіцяю… Бувай. — Він закінчив розмову, й заховав телефон.

Потім поклав і другу руку мені на талію й м’яко розвернув до себе. Його очі світилися жартівливим блиском, але голос звучав серйозно:

— Ліє, тобі не здається, що наші бабусі щось задумали?

— Що? — я не відразу зрозуміла, про що мова.

— Ну... чи не здається тобі, що вони нас зводять? — сказав він з усмішкою.

Я примружилась, обдумуючи. Деякі моменти справді виглядали підозріло — як бабуся постійно нахвалювала Дем’яна, як “випадково” згадувала про нього.

— Можливо, — зізналась я. — Інколи щось таке помічала. Але чому ти зараз про це?

— Бо тільки-но ці дві змовниці дзвонили мені. — Він розсміявся. — Десять хвилин вмовляли, щоб я сьогодні обов’язково зайшов до тебе, бо нібито, чи то зі світлом у тебе проблеми, чи то з водою. Я нічого не зрозумів, але вони так хвилювалися за тебе, що я пообіцяв навідатись. І, здається, зараз навіть адресу надішлють.

Від усвідомлення їхнього плану, я не втрималась від сміху — спочатку тихо, потім голосніше, аж поки не спинилася, притулившись до нього лобом. Також усередині полегшено потепліло: “Отже, це про мене йшлося. А я вже придумала собі якусь дівчину…”

— Як бачиш, — сказала я, все ще посміхаючись, — ніяких проблем у мене немає.

— Та я вже здогадався, — відповів він, дивлячись на мене з тим поглядом, від якого ставало важко дихати.

— Ох, бабусі... — зітхнула я, ховаючи посмішку.

— Але ж, — він нахилився ближче, притискаючи мене до себе, — вони, схоже, не помилилися щодо нас.

Я засміялася й, не стримавшись, залишила короткий поцілунок на його щоці.

— Добре, змовнику, сідай за стіл. Сніданок уже готовий.

— Як накажеш, — відповів він з удаваною серйозністю й, торкнувшись мого носа пальцем, нарешті відпустив.

Коли ми сіли, я дивилася, як він бере чашку з кавою, і відчула дивне, глибоке щастя — тихе, але справжнє. Це був ніби звичайний ранок, але саме такі миті, з його посмішкою й ароматом кави, здавалися мені найдорожчими.

— Знаєш, — сказав Дем’ян, обережно розмішуючи каву, — такі дзвінки від бабусі трапляються часто. То вона випадково згадає тебе, то спитає, чи я тебе бачив. Але щоб отак, вдвох із Валентиною Семенівною, і ще й направляючи мене додому до тебе… це вперше, — він усміхнувся з тією легкою іронією, що завжди мені подобалась.