Розділ 22.

Ми зайшли в квартиру, Дем’ян тихо зачинив за собою двері, а я тим часом знімала взуття, відчуваючи дивну напруженість у повітрі. Здавалося, навіть стіни навколо чекали від нас чогось. А я не знала, як поводитися, наче втратила звичний ґрунт під ногами.

Щоб якось розрядити атмосферу, я різко озвалась:

— Чай будеш?

Він здивовано підняв брови, видно, не очікував такого питання, але майже відразу кивнув:

— Так. Буду.

Я пройшла на кухню, поставила чайник на плиту. Здавалося, це був простий жест, але я знала: я відтягую ту розмову, бо розмова означатиме рішення, а саме цього я й боялась.

Дем’ян незабаром з’явився на кухні. Я взяла дві чашки, поставила їх на стіл. Він стояв поруч, і ця близькість змушувала мене відчувати все гостріше. І тут я згадала, що так і не подякувала йому.

— Дякую, — сказала я, піднявши на нього погляд.

— За що? — він нахилив голову, в його очах було щось уважне й тепле.

— Я тоді… не змогла відразу подякувати. За сьогодні. За те, що з’явився вчасно.

Він дивився прямо на мене й тихо запитав:

— Ти як?

Я на секунду відвела очі, ковтаючи ком у горлі.

— Зараз уже нормально. Але тоді… я просто не очікувала від Артема такого. Я думала, що всі його жарти й загравання — це максимум. Але те, як він мене заманив туди… і його дії… — я важко зітхнула.

І перш ніж я зрозуміла, що відбувається, Дем’ян підійшов ближче й обережно обійняв мене. Його рух був такий легкий і водночас упевнений, що я не встигла навіть отямитися. Спершу я стояла спантеличена, але потім — сама собі на подив — відповіла йому обіймами.

У цих кількох секундах я відчула його спокій, його силу й турботу. Наче світ на мить став безпечнішим. Моє дихання вирівнялось, і я відчула справжнє полегшення.

Ми стояли так, поки свист чайника не нагадав про себе. Я відійшла, поспішила до плити, аби приховати власну розгубленість. Кілька рухів — і чай готовий.

— Ходімо у вітальню, — сказала я, беручи чашки. 

Чомусь не хотілося розмовляти тут. Там, у вітальні, буде простіше. Чи, може, складніше. Але уникати більше не можна.

Зайшовши у вітальню, я поставила його чашку на маленький столик біля дивана, сама ж пройшла далі й сіла на протилежному боці зі своєю чашкою в руках. Вона була гаряча, і я наче ховалася за нею, стискаючи в долонях. Навіщо я взяла той чай — не знала, але від хвилювання здавалося, що так мені легше.

Дем’ян стояв кілька секунд, мовчки дивлячись на мене. У його погляді було щось, що змушувало серце битися частіше: ніби він намагався знайти слова, які не зруйнують все між нами. Нарешті він тихо зітхнув і сів поруч, розвернувшись до мене.

— Я розповім усе з самого початку, — почав він рівним голосом. — Але розумій: це не виправдання. Я просто хочу, щоб ти знала правду.

Я кивнула, ковтнувши клубок у горлі.

— Коли до мене потрапила твоя справа, від самого початку було завдання зробити тебе винною, — його слова різали, мов ножем. — Був наказ, щоб ти обов’язково відшкодувала вартість каблучки. Їм було байдуже, навіть якщо вирок стане найтяжчим у тій ситуації.

Моє серце стиснулося від болю й образи. Всі ті відчуття, які я пережила тоді, нахлинули з новою силою. Приниження. Безсилля. Відчай. Я проковтнула все це, не дозволивши собі зламатися зараз, і знову поглянула на нього, змушуючи його продовжувати.

— Проти тебе не було багато доказів, — сказав він після паузи. — І якщо вдуматися, було видно, хто саме це зробив. Але наказ був один: закрити очі на все й зробити винною тебе.

Я відчула, як пальці ще сильніше стиснули чашку.

— Тоді… мені стало тебе шкода. Совість не дозволила мені добиватися максимального покарання. Я довго думав і зробив усе так, щоб формально ти була винна, але отримала найлегший вирок, який тільки можна було вибити в тій ситуації.

Він замовк на кілька секунд, а потім додав, майже винувато:

— Частково тобі пощастило і з адвокатом. Він, чесно кажучи, майже нічого не зробив.

Його слова вдарили боляче. Я відчула злість і розчарування. Стільки часу я вірила колегам, працювала з ними, а виявилося, що мене просто використали й кинули. Я й раніше розуміла все це, але не думала, що настільки.

І тут мене раптово вколола одна деталь.

— Ти щойно сказав… що було зрозуміло, хто саме це зробив, — я підняла очі прямо в його погляд. — Ти знаєш, хто?

Він мовчав секунду, дивився на мене так, ніби шукав у мені сили прийняти правду. Потім кивнув.

— Знаю.

Моє серце завмерло. Я відчула, що майже не дихаю.

— Хто? — мій голос зірвався на шепіт.

Настала тиша. Кілька секунд, але вони здавалися вічністю. І тоді він вимовив:

— Це була твоя колега… Маша.

Я немов закам’яніла. Автоматично сказала:

— Ми були майже подругами…

Розчарування накрило хвилею. Як можна так? Зрадити людину, з якою щодня працювала пліч-о-пліч, яка довіряла тобі?

— Я ніколи б на неї не подумала, — прошепотіла я. — Хоча… мене тоді насторожило, що вона раптово зникла з мого життя саме в той момент. Але… я не могла таке уявити.

— Вона була коханкою завідувача магазину, — тихо сказав Дем’ян. — Очевидно, вони запланували це разом. Але робила, ймовірніше, саме вона.

Я сиділа, глибоко вдихаючи й намагаючись впоратися з бурею всередині. Образа, гнів, біль і відчуття зради роз’їдали мене зсередини.

Дем’ян дав мені хвилинку в тиші. Я сиділа, дивлячись у чашку, намагаючись вловити рівність у власному диханні. Коли нарешті відпила ковток і перевела на нього погляд, він зрозумів: я готова слухати далі.

— Знаєш, — його голос був низьким, трохи глухим, — на тому суді я вперше відчув себе таким брудним від перемоги. Я мав виграшну справу, але… ніколи ще перемога не здавалася такою гіркою.

Я завмерла, стискаючи руку на коліні.

— Ти мені сподобалась ще там, у залі, — продовжив він. — Але після оголошення вироку… коли я глянув на тебе… Я зрозумів, що шансів у мене нема. Твій погляд… у ньому було стільки ненависті й зневаги, що сумнівів не лишалось.