Розділ 21.

Вчорашня розмова з Нікою наче зняла камінь із моїх плечей, і я заснула спокійно. Сьогодні прокинулась із відчуттям легкості, наче нарешті дихати стало простіше. Я гарно виспалась, тіло було наповнене енергією, і настрій — такий, що навіть хотілось наспівувати щось під час зборів.

Поснідавши, я стояла перед дзеркалом, розглядаючи своє відображення. Легка сукня виглядала так, ніби створена для цього сонячного ранку. Я поправила пасмо волосся, яке вперто спадало на обличчя, й уже хотіла рушати, як задзвонив телефон. На екрані — “Бабуся”.

— Привіт, сонечко, — її голос завжди звучав так, ніби мене обіймають.

— Привіт, бабусю, — всміхнулась я, притискаючи телефон до вуха й паралельно взуваючи босоніжки. — Як ти?

Ми говорили, поки я застібала сумочку та виходила з квартири. Її слова лились у слухавку рівно й спокійно, вона розповідала, як минув вчорашній день, а я кивала сама собі, слухаючи її.

— Я тобі не заважаю? — раптом перепитала вона.

— Ні, що ти, — відповіла я, починаючи спускатися сходами. — Я якраз виходжу, тож можемо говорити.

Сходи відлунювали під моїми кроками, а бабуся тим часом несподівано перескочила від своїх буденних розповідей до теми, яку я не відразу й уловила. Поки слухала її, я задумалась: чи все вимкнула в квартирі, чи не забула нічого. Ця нав’язлива звичка завжди чіплялась за мене в такі моменти. І тільки коли вже доходила до дверей під’їзду, я раптом усвідомила, що вона говорить… про нього.

— …я ж завжди казала, що він хороший хлопець, — долинув до мене її голос. — Шкода тільки, що давно Зої не телефонував. А ти, Ліє, його випадково не бачила?

Я саме відчиняла двері й виходила на вулицю, коли мої ноги застигли на місці. За кілька метрів від мене стояв Дем’ян. Просто стояв і дивився на мене. Його погляд вразив сильніше за будь-які слова.

На мить у мене перехопило подих. Я машинально відповіла у слухавку:

— Ні, бабусю… я його не бачила.

І рушила далі, проходячи повз нього, намагаючись тримати рівний крок і не дати серцю вирватись із грудей. У слухавці почувся розчарований подих.

— Ну, гаразд. Я бачу, ти поспішаєш. Не буду заважати. Гарного тобі дня, Ліє, — сказала бабуся й закінчила дзвінок.

Я подивилась на телефон і в ту ж секунду подумала: “От як невчасно… Цей дзвінок міг би врятувати мене від того, що зараз неминуче”. Бо я відчувала, а кроки за спиною підтверджували: Дем’ян іде за мною. І тільки-но я прибрала телефон у сумочку, як він наздогнав мене й став крокувати поруч. Я відчула, як усередині все стиснулося, та змусила себе виглядати спокійною.

— Привіт, — його голос прозвучав тихо, але впевнено.

— Привіт, — відповіла я так само коротко, намагаючись тримати байдужий тон.

Ми йшли кілька секунд у тиші, чутно було тільки наші кроки на тротуарі.

— Як ти? — він глянув на мене, наче намагаючись спіймати найменшу зміну в моєму обличчі.

— У мене все добре, — відповіла я сухо, відвівши погляд убік. І продовжила йти, наче його поряд не було.

Але раптом його пальці торкнулися мого ліктя, легко, майже несміливо, і я зупинилася. Це було так неочікувано, що я мимоволі подивилася йому в очі.

Він став навпроти мене, виглядаючи водночас впевненим і тривожним.

— Ліє, нам потрібно поговорити, — сказав він серйозно. — Я прошу тільки одного: вислухай мене. А потім уже сама вирішиш, як бути далі. Але… тобі потрібно знати все.

Він відпустив мою руку, і я зробила глибокий вдих. Частина мене хотіла погодитися прямо зараз — бо ж я сама відчувала, що мені потрібні його пояснення. Але інша, ображена й ще не готова, відштовхувала від себе цю розмову.

— Я поспішаю на роботу, — вимовила я, намагаючись звучати твердо.

— Я підвезу, — відразу відгукнувся він, і в його голосі вчувалося щось більше, ніж проста пропозиція.

— Ні, — заперечила я різкіше, ніж хотіла. — Я сама доберусь.

— Ліє… — він подивився прямо в мої очі, і я відчула, як цей погляд розхитує мій захист.

Я видихнула й, відчуваючи, як тривожно калатає серце, все ж додала:

— Я зараз не готова тебе слухати.

Він нахмурився, але не відвів погляду.

— Добре… Але ти згодна вислухати мене тоді, коли будеш готова?

Моє мовчання затягнулося. Я дивилась на нього, на цю впевненість, яка приховувала тривогу. І зрештою відповіла:

— Так.

Він ледь помітно кивнув.

— Я чекатиму.

Я теж кивнула, ковтнувши клубок у горлі, і, не озираючись, рушила далі до зупинки. Відчувала його погляд на спині, але не дозволила собі обернутись.

До зупинки я дійшла, все ще відчуваючи, як усередині вирує дивна суміш полегшення і напруги. З одного боку, я сказала Дем’яну "так" — я згодна його вислухати. Але з іншого — поставила межу: не зараз. І саме це несподівано принесло мені спокій.

В автобусі, присівши біля вікна, я довго вдивлялась у розмиті ранкові пейзажі за склом. Мої думки кружляли навколо нього. Так, я все ще не готова, але моя злість уже не палила, як раніше. Вона стихала, поступаючись місцем цікавості. Я ловила себе на тому, що хочу знати, що він скаже, що саме приховував від мене. І нехай я намагалась переконати себе, що це лише для того, аби поставити крапку, але десь у глибині серця я знала — саме мої почуття до Дем'яна змінювали мою реакцію.

До своєї зупинки я дісталася вже з відчуттям дивної легкості. “Все не так погано, як могло бути”, — подумала я, виходячи з автобуса. Дем’ян пообіцяв чекати, тож він не тиснутиме. А я… я сама вирішу, коли буду готова. Це давало мені відчуття контролю, якого так бракувало останні дні.

Я пройшла кілька кроків — і настрій відразу затьмарився. На зупинці стояв Артем. Він тільки-но приїхав і явно чекав, коли я його побачу.

— Привіт, — його посмішка була надто впевненою, і я вже знала, чим це закінчиться.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись виглядати так, ніби не здогадуюсь про його наміри.

Ми рушили дорогою до ресторану, і, звісно ж, він одразу почав.