Розділ 20.

Сьогоднішній день тягнувся дивно спокійно. Робота йшла за звичним планом — столи, замовлення, посмішки, відвідувачі. Наче все було, як завжди. Єдине, що псувало цей спокій — Артем. Він став… іншим. Його жартівливі підколки були з підтекстом, а у його словах і поглядах з’явилась настирлива увага. Він то раптом міг нахилитися занадто близько, то сказати комплімент, від якого мені хотілося не червоніти, а скривитися.

Я намагалася робити вигляд, що нічого не помічаю. Посміхалася, кивала, віджартовувалася — але всередині мене наростало роздратування. “Чому раптом? Чому зараз?” Адже раніше ми легко спілкувалися, підтримували одне одного під час авралів, і мені було комфортно поруч з ним. А тепер — я відчувала, що втрачаю цей комфорт, і це напружувало ще більше.

Мене це навіть трохи злить. Бо я не хочу нових “залицянь”. Але попри все, навіть настирливість Артема не могла повністю затьмарити моє полегшення від того, що Дем’ян сьогодні так і не з’явився. Його відсутність дозволила мені хоч трохи впорядкувати хаос у власних думках.

Хоча, якщо чесно, це впорядкування давалося важко. Бо варто було лиш у голові з’явитися його образу — і одразу ж повертались ті емоції, від яких я так хотіла втекти. Образа, злість, розчарування. І водночас — цей тупий, непрошений біль, що нагадував: я таки встигла закохатися.

“Для чого він затіяв все це?” — це питання роз’їдало мене зсередини. Він міг зупинити все раніше. Він міг зізнатися, сказати правду. Але він цього не зробив. Він дозволив мені довіритись йому. І тепер я не знала — що з цим робити.

Мене не відпускало відчуття зради. Навіть якщо його мотиви були… хай там які — чому він не знайшов у собі сили сказати мені правду першим?

Я ловила себе на тому, що майже весь день прожила у двох площинах: зовні — посміхалася гостям, приймала замовлення, рухалась, як завжди. А всередині — варилася у своїх роздумах, наче у замкненому колі, де одні й ті самі питання й емоції повторювались знов і знов.

Після роботи я повернулася додому з відчуттям втоми, але й полегшення. День хоч і був напружений, та загалом минув непогано. Приймаючи ванну я дозволила собі розслабитись — гаряча вода наче змила залишки напруги. Вийшовши, я заварила собі зеленого чаю та вмостилась у кріслі.

У цей момент екран телефону засвітився повідомленням. Я глянула — то була Ніка.

“Ти не спиш?”

“Ні, не сплю”, — швидко відповіла я, і майже одразу екран мигнув новим викликом. Відеозв’язок.

Я всміхнулась сама до себе й відразу прийняла.

— Привіт! — її обличчя з’явилось на екрані, сяюче, живе, як завжди.

— Привіт, Ніко, — відповіла я тепло. — Як я рада тебе бачити.

— І я тебе! — вона махнула рукою й закотила очі. — Ти навіть не уявляєш, наскільки я чекала, щоб ми нарешті нормально поговорили. Ці кляті часові пояси…

Я розсміялась.

— Ага, вони наче змовились проти нас.

Вона одразу почала розповідати: як пройшов її тиждень, як їй на роботі дали нові обов’язки, як однокурсники в університеті знову сперечались через дурниці. Вона була вся в енергії, жестикулировала, сміялась. Я слухала й ловила себе на думці, як мені бракувало цієї її живої, безпосередньої присутності, навіть якщо через екран.

— А ще знаєш, що? — вона змовницьки нахилилась до камери. — Біля мене відкрилась нова кав’ярня, і там такий бариста… ти б його бачила! Я думаю, наступного разу розкажу детальніше, — підморгнула вона.

Я не втрималась від сміху.

— Ти як завжди. І в тебе завжди хтось “такий бариста”, чи “такий одногрупник”.

— Ну а що? Життя має бути яскравим! — засміялась вона у відповідь. — А у тебе як? Як твій тиждень?

Я на мить зам’ялась, не знаючи, як відповісти.

— Роботи багато, як завжди, — сказала я з посмішкою. — Але я справляюсь.

— Тримайся, Ліє, — серйозно сказала вона. — Я знаю, що ти сильна…

Я ковтнула чай, і щоб відвернути увагу, я сказала:

— До речі, ті книги, що ти мені минулого разу відправила — половину вже прочитала. Дуже сподобались.

— Я так і знала! — Ніка аж підскочила на місці. — Я вже збираю нову партію.

Тепло цієї розмови розтікалось по мені, наче ковдра. З Нікою було легко — завжди. Поруч із нею навіть найважчі дні здавалися трішки світлішими.

Я сміялась із жартів Ніки, ми жваво обговорювали книги, але десь посеред розмови мене раптом накрило хвилею суму. Я притихла, і тихо сказала:

— Знаєш… мені тебе дуже не вистачає. Я так скучила.

На екрані її обличчя одразу стало м’якшим.

— Ліє, я теж, — Ніка серйозно кивнула, але вже за мить примружилась, пильно вдивляючись у мене. — Так… стоп. Що там у тебе відбувається? Тільки не бреши. Я ж бачу — щось не так.

Моє серце зробило маленький кульбіт. Я ковтнула повітря й хотіла віджартуватись, але її погляд був таким проникливим, що відчувала: марно. Вона мене знає занадто добре.

— Я… — почала я, і голос трохи зрадницьки здригнувся. — Добре. Я розкажу.

І я почала. Спершу обережно, мовби перевіряючи, а потім слова полились рікою. Я розповіла їй про все.

Ніка слухала уважно, не перебивала, тільки час від часу кивала чи стискала губи. Я бачила, як вона переживає за мене.

Коли я замовкла, відчуваючи, ніби видихнула щось важке, Ніка ще хвилину мовчала, підбираючи слова.

— Ліє, я тебе прекрасно розумію, — нарешті сказала вона. — Твої емоції абсолютно справедливі. Але знаєш… мабуть, тобі таки треба буде вислухати його. Не для нього. Для себе. Щоб закрити всі ті питання, які тебе мучать. Бо інакше вони так і залишаться відкритими й не дадуть тобі спокою.

Я зітхнула й трохи стиснула чашку з чаєм у руках.

— Я це розумію… — визнала я. — Але я поки не можу. У мені стільки образи й злості… я навіть уявити не можу, як сидітиму й слухатиму його зараз.

— І не треба уявляти, — твердо відповіла Ніка. — Не поспішай. Коли відчуєш, що готова — тоді й поговориш. А поки що… хай буде так. І повір мені, все, що ти зараз робиш — він заслужив. А може, й більше.