Розділ 19.

Лія

Будильник розрізав тишу ранку, і перше, що я відчула — важкість у тілі та голові. Наче я не спала зовсім. Очі пекли, ніби я досі плакала, а в грудях залишився той самий клубок, який вчора не дав мені дихати.

Я підвелась і попленталася до ванни. Побачивши у дзеркалі своє обличчя, я ледь не скривилась: запухлі очі, розмазана вчорашня туш, сліди ночі, яку краще було б стерти з пам’яті. Я скинула з себе сукню й залізла під душ, дозволивши воді текти по мені, змиваючи залишки косметики, сліз і тієї гіркої вчорашньої правди.

Та вода не могла змити з мене головного — почуттів. Я знала, що все це було грою з самого початку. Знала. Але чути підтвердження в його мовчанні, бачити те, що він навіть не спробував заперечити — це боліло в рази сильніше. І найгірше було усвідомлювати, що він таки досяг свого: я закохалась. Я, яка обіцяла собі ніколи цього не допустити.

“Тепер треба якось це витравити з себе,” — подумала я, намилюючи волосся й стискаючи очі так, щоб більше не плакати. Я уявляла, як просто перестаю відчувати. Як він стає для мене порожнім місцем. І водночас розуміла, що це буде пекельна боротьба.

Я сподівалась лише на одне: що він більше не з’явиться. Що вистачить у нього розуму триматися подалі. А якщо й зайде до Артура, то для мене він буде всього лише черговим клієнтом. Я зроблю вигляд, що нічого не було. Що ми взагалі ніколи не говорили, не сміялися, не пили каву на моїй кухні.

З цими думками я вийшла з ванни, закутавшись у халат. На кухні стало тихо й холодно, хоча зовсім недавно тут було інакше. Я відчула аромат свіжомеленої кави й ледь не здригнулась: перед очима з’явився його образ — як він стоїть тут, в моїй квартирі, й між іншим кидає на мене той легкий, грайливий погляд. Я різко відмахнулась від цієї думки й зосередилась на тарілці з сніданком. Їсти не хотілося, але я змусила себе проковтнути кілька шматків, бо знала — попереду важкий день, і я не маю права звалитися на роботі.

Повернувшись у кімнату, я висушила й вклала волосся. Потім взялась за макіяж — цього разу він був не для краси, а для того, щоб замаскувати набряклість очей. Я накладала тон, дивилася у дзеркало й думала: “Головне, щоб ніхто не здогадався”.

Легка сукня, босоніжки, сумочка. Все виглядало так, наче я зібралася у звичайний день. Я ще раз перевірила себе у дзеркалі — я виглядала спокійно й навіть гарно. Ніхто не здогадається, що відбувається всередині.

Я глибоко вдихнула перед тим, як вийти, і спробувала відпустити все. Але серце все одно тремтіло, наче боялося наступної зустрічі з ним.

Але ж я сказала собі: якщо він з’явиться — він для мене ніхто.

Тільки от чомусь я не вірила сама собі.

Я прийшла на роботу вчасно. Швидко переодягнувшись у форму, я занурилась у роботу — рухи відточені, звичні, автоматичні. І тільки це рятувало: коли зайнята — менше місця для думок про нього.

Ані сьогодні не було, і я вловила себе на тому, що мені справді не вистачає її присутності. Вона завжди знала, як підбадьорити, як пожартувати так, щоб я хоч на хвильку забула про свої проблеми. Але навіть їй я не розповідала й половини того, що відбувалося між мною та Дем’яном. Не могла. Це було занадто особисто.

Натомість був Артем. І ось він, як на зло, вирішив сьогодні змінити свою тактику. Якщо після того вечора, коли я пішла з Дем’яном, він був нервовий, кидав косі погляди, то тепер повернув своє “звичне обличчя”: легкі жарти, усмішка, навіть флірт. І от цього флірту було занадто.

— Ліє, — протягнув він, підходячи до барної стійки, де я розкладала посуд. — Щось ти сьогодні не така. Обличчя… ну, трохи видно, що погано спала. Ніч була погана?

Я підняла на нього погляд, відчуваючи, як в мені наростає роздратування. Його занадто уважні очі зараз були останнім, що мені потрібно.

— Та ні, — я натягнула посмішку. — Просто зачиталась вчора. Книжка захопила. Знаєш, буває таке, що вже світанок, а ти ще сторінку хочеш.

— Ага, — він примружився, дивлячись так, ніби не повірив, але й вирішив не тиснути. — Ну, книжки — це добре. Але сон — теж непогана річ, повір. Тобі б більше відпочивати, а не ховати ці синці під макіяжем.

Я ледь не зітхнула. “Він ще й уважний, чорт забирай…” — подумала я. Але вголос лише відповіла з легким сарказмом:

— О, дякую, Артеме, ти сьогодні прямо як турботлива бабуся.

Він засміявся, нахилився трохи ближче й шепнув:

— Якщо треба, можу особисто приходити перевіряти, чи ти вчасно спати лягла.

Я відсунулася й зробила вигляд, що зайнята, аби уникнути його погляду. Бо він дивився якось занадто відверто, ніби не приховував своїх намірів. А це дратувало ще більше.

“Він став ще наполегливішим, ніж будь-коли, — подумала я, витираючи стільниці. — І мені це зараз зовсім не потрібно.”

Тож я намагалася тримати дистанцію, переключаючи себе на роботу. Замовлення, клієнти, дрібні задачі — все це рятувало. У голові було менше місця для думок про Дем’яна, для спогадів про його погляд, його голос. Робота ставала моїм укриттям.

Так і минула половина дня — швидко, напружено, з легкими посмішками для клієнтів і холодною ввічливістю для Артема. Я відчувала, що він дивиться на мене довше, ніж слід, ловила його погляд, коли оберталася. І це ще більше змушувало триматися осторонь.

Але час біг невблаганно, і я знала, що наближається обідня перерва. І саме її я боялася найбільше.

Я відчувала, як з наближенням обіду всередині мене зростала тривога. Кожна хвилина ніби натягувала струну, що от-от порветься. Це був той час, коли він міг прийти. Коли ймовірність зустрічі з Дем’яном була найбільшою. Я боялася цього, хоча й сама до кінця не розуміла — чого саме більше: його появи чи його відсутності.

Я все ще була розбита після вчорашнього. Очі пекли, ніби вчорашні сльози так і не висохли до кінця. “Як я витримаю, якщо він з’явиться? — думала я, розкладаючи прибори на столі. — Чи зможу поводитися з ним як із чужим?”