Розділ 18.

Ми стояли надто близько. Його рука на моїй шиї була теплою й водночас пекучою, серце калатало так, ніби ось-ось вискочить назовні. І я відчувала: ще мить — і все станеться. Я була не проти… але раптом в голові з’явилась думка, така твереза й болюча, що вона наче холодною водою окропила мене.

— Ти ж мене відразу впізнав, — сказала я твердо, навіть різкіше, ніж хотіла.

Його обличчя миттєво змінилося. Він відсторонився рівно настільки, щоб я могла бачити, як на мить згасла його впевненість. Його очі — ті самі, в яких я щойно мало не потонула — тепер були сповнені розгубленості.

— Ліє… — майже пошепки вимовив він, і в цьому голосі чулася і тривога, і страх.

— Не заперечуй, — перебила я, і голос мій тремтів, хоча я намагалася говорити твердо. — Тоді, в ресторані, коли ми вперше побачились. Ти вже знав. Ти впізнав мене. І ти прекрасно пам’ятав нашу зустріч у суді півроку тому.

Його рука повільно зісковзнула з моєї шиї, але іншу — ту, що тримала мою долоню, — він усе ще не відпускав. Я бачила, як щось блиснуло в його очах — вина чи страх.

— Лія… — повторив він тихо, але цього разу в його голосі було стільки несказаного, що мене затрусило.

— Чому? — я різко висмикнула руку з його пальців і відійшла на крок назад. — Чому ти зробив вигляд, що бачиш мене вперше?

Він ковтнув, немов слова застрягали йому в горлі.

— Я просто…

— Просто що? — перебила я, відчуваючи, як у грудях розгоряється щось болюче й гаряче. — Просто захотів погратися? Просто захотів перевірити, як швидко я… — я замовкла, але в голові вже прозвучало заборонене слово. Закохаюся. Я злякалася цього зізнання навіть перед самою собою, і від того стало ще гірше.

Він зробив крок до мене.

— Ні, все не так, як ти думаєш. Це зовсім не так… — його голос звучав твердо, і він простягнув руку, наче хотів повернути мене до себе.

— Не треба! — я підняла руку, заперечливо хитнувши головою. Відчувала, як очі зрадницьки печуть, готові випустити сльози.

Я вдихнула, намагаючись зібрати в собі залишки сили, й продовжила:

— Знаєш, я зрозуміла. Ти зробив вигляд, що ми незнайомі, бо просто знав: я ненавиджу тебе. Ти знав, що не підпущу тебе й на крок. Тому ти вирішив зіграти цю виставу. Щоб сподобатись мені… — мій голос зірвався, і я відчула, як гарячі сльози повільно котяться по щоках. — Щоб я забула, ким ти є насправді. І як ти зруйнував моє життя.

Його обличчя змінилося. Вперше я побачила в ньому справжній страх. Страх не за себе, а за те, що це кінець. Але я не могла на це дивитися. Моє серце було ніби розламане навпіл — половина тягнулась до нього, а інша кричала від болю, що все це було лише грою.

Мені хотілося втекти, але ноги наче вросли в землю. І в цю мить я зрозуміла, що не знаю, що більше мене лякає — його мовчання чи те, що він скаже далі.

— Ліє, все справді не так, як здається… — його голос був глибокий. — Дозволь мені все пояснити, будь ласка.

Він простягнув руку, обережно торкнувшись моєї щоки, ніби боявся зробити мені ще боляче. Його пальці ледь ковзнули по моїй шкірі, стираючи сльозу, і в ту ж мить я зупинила цей дотик. Я взяла його руку в свою й відвела вниз, не витримавши цього контрасту — тепла від його пальців і холоду, що заповнив моє серце.

— Хочеш сказати, що все, що я щойно сказала, — неправда? — мій голос зірвався на шепіт, але кожне слово різало, наче лезо. — Що ти не грався зі мною?

Він глибоко вдихнув, заплющив на мить очі, ніби збирався з силами.

— Ліє… все не настільки жахливо, як ти собі уявила.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яке зізнання. Він навіть не заперечив. Я відчула, як щось усередині остаточно зламалося. Лише тихо похитала головою, витираючи власні сльози тремтячими пальцями.

— Не ходи за мною, — сказала я, ледве тримаючи голос рівним. — І більше не наближайся.

Розвернулася й пішла, навіть не озираючись. Я боялася, що якщо зустріну його погляд, мої ноги відмовляться рухатися. Тож я йшла швидко, майже бігла до зупинки. По-перше, щоб він не встиг наздогнати мене. По-друге — бо хотіла якнайшвидше опинитися вдома, сховатися від нього, від цього всього.

Кожен крок луною віддавався в грудях, серце билося від болю. Воно ламалося, шматувалося, і я відчувала цей процес кожною клітиною. Так, я і раніше знала, що він грає. Так, я була готова. Але тепер… тепер, коли я почула підтвердження, коли побачила, що він навіть не намагається це спростувати, стало в тисячу разів болючіше.

Я не пам’ятаю, як дісталася додому. Наче на автопілоті: відчинила двері, пройшла до своєї кімнати, навіть не вмикаючи світла, і впала на ліжко. Скрутилась клубком, затисла обличчя в подушку і дала волю всьому, що накопичилось.

Сльози текли безупинно. Кожна крапля була мов доказ того, що він добився свого. Що я, попри все, таки закохалась. І саме це різало найгостріше. Бо виходило, що він виграв. А я — програла.

А десь там, на набережній, він, мабуть, все ще стояв. Я відчувала це. Але я не хотіла більше чути пояснень. Не хотіла бачити страху в його очах. Я хотіла тільки одного — щоб цей біль закінчився.

І в ту ніч я зрозуміла: закохатися — це було моєю найбільшою помилкою.

Дем’ян

Я стояв і дивився, як вона віддаляється. Її постать ставала все меншою, кроки — швидшими, наче вона тікала не тільки від мене, а й від усього, що було між нами. І з кожним її кроком я відчував, як щось у мені розривається на шматки. Я вперше по-справжньому зрозумів: я не хочу її втрачати. Не можу.

Коли вона зникла з мого поля зору, пустота навалилась миттєво. Наче разом із нею зник і я сам. Я рушив далі вздовж набережної, просто щоб іти, щоб не зупинятися. Вітер із річки здавався прохолодним, хоча ще кілька хвилин тому тут було затишно й майже романтично. Тепер це місце лише тиснуло на груди.

Я знав: я зробив неправильно. І не лише тому, що взагалі затіяв цю дурну гру, а тому що не мав сміливості зупинити її вчасно. Вона ж усе чудово розуміла — я бачив це у її погляді з самого початку. І все ж я продовжував, мов боягуз. Боявся порушити ту тендітну ілюзію, яку ми створили разом, підігруючи одне одному. У цьому був дивний затишок, і я чіплявся за нього, наче за єдину можливість бути поруч із нею.