Розділ 17.

Три дні… ці три дні тягнулися ніби й буденно, але водночас у кожній дрібниці був прихований неспокій. Ззовні — все як завжди: робота, звичні обов’язки, розмови з колегами, навіть із бабусею по телефону. Ніхто б і не здогадався, що всередині мене кипить так багато думок.

Дем’ян після того ранку понеділка більше не з’являвся в ресторані. І ніби це саме те, чого я так хотіла — трохи відстані, аби впорядкувати себе. Але що більше проходило днів без нього, то сильніше я ловила себе на тому, що чекаю хоч якоїсь випадкової зустрічі.

Вчора був мій вихідний, і коли я виходила в справах, та проходила вулицями міста — мимоволі згадувала про нього. Але десь глибоко я знала: я сподівалася випадково побачити його. І коли не побачила — всередині оселилося якесь дивне порожнє відчуття.

“Ліє, зупинись. Це вже занадто.”

Та від себе не втечеш. Я весь час подумки поверталася до тих моментів останніх двох тижнів. До нашої першої несподіваної зустрічі, до того, як ми сиділи вдвох без й пили каву. До його жартів у мене на кухні, до його погляду, в кімнаті біля книжкових полиць. І щоразу, згадуючи, відчувала, як щось тепліє всередині.

Я почала розуміти одну річ, яка мене лякала й водночас захоплювала: я вже не сприймала Дем’яна так, як раніше. Все, що було колись, усі образи й колишні відчуття — вони нікуди не зникли, я їх пам’ятала. Але вони втратили силу. Він уже не асоціювався з тим минулим, він ніби став кимось іншим. Або ж я почала бачити його інакше.

І найгірше, чи, можливо, найкраще — я все частіше забувала про те, що колись вирішила “просто трохи поспілкуватися з ним, щоб зрозуміти, хто він насправді”. Тепер мені було банально цікаво, що буде далі. Я хотіла знати, куди нас заведе ця дивна дорога.

І водночас у мене всередині точилася боротьба. Моя симпатія до нього зростала з кожним днем, і я не могла цьому запобігти. Я намагалася — аналізувала, відволікалася, повторювала собі, що треба тримати дистанцію. Але варто було лише згадати, як він посміхався чи як дивився на мене, і всі мої спроби руйнувались.

“Що зі мною буде далі?” — ця думка крутилась у голові весь час. І що більше я її відганяла, то сильніше вона поверталася.

Учора, коли я поверталася додому з двома важкими пакетами, задзвонив телефон.

— Привіт, Лієчко! — радісний голос бабусі одразу зробив мій день теплішим. — Хотіла подякувати тобі за книги. Ти не уявляєш, як доречно вони прийшли!

— Та нема за що, бабусю, — посміхнулась я, притримуючи телефон плечем і перебираючи пакети з руки в руку. — Я рада, що вони тобі сподобались.

— Ой, вони ж такі великі! — підозріло протягнула вона. — Я аж здивувалась, навіщо такі товсті книжки вибрала.

Я ледь не засміялась уголос, хоча щось у цьому мене насторожило.

— Ну, щоб вистачило надовго, — віджартувалась я. — А то знаю я тебе: читаєш швидше, ніж я їжу готую.

Бабуся засміялася, але потім додала так, ніби між іншим:

— А Дем’ян… ох, яка ж він золота дитина. Як допоміг, як усе акуратно зробив! Такий уважний, ввічливий. Справжній молодець.

Я завмерла посеред вулиці, мало не випустивши пакет. Ось воно. Знову він. І головне — як бабуся це подала. Наче спеціально.

— Та… я рада, що він допоміг, — відповіла я максимально рівним голосом.

— Мені здається, він дуже гарний хлопець, — хитро сказала бабуся. — Я ж бачу людей.

Я прикусила губу.

— Бабусю, ти часом не перебільшуєш?

— Я? — її голос звучав занадто невинно. — Ні-ні, просто ділюсь враженнями.

“Ага, як же…” — подумала я, й у голові склалася картина: як вона там у санаторії сидить та усміхається, бо в неї все під контролем.

— Гаразд, — видихнула я.

Ми ще трохи поговорили про санаторій, про Зою Павлівну, яка знов жалілася на місцеву кухню, і попрощалися. Але після розмови я йшла додому вже з іншим відчуттям: впевненість у тому, що бабуся все це робить не випадково, лише зміцнилася. Вона щось задумала.

Я не знала, чи злитися, чи сміятися. Але всередині в мене було те саме дивне хвилювання, яке не відпускало вже кілька днів.

Сьогодні я прокинулась набагато раніше, ніж планувала. Сонце тільки-но підіймалось, а в мені вже крутилось відчуття легкого хвилювання. Сьогодні у мене була запланована зустріч із колишньою одногрупницею — ми бачилися позавчора в ресторані й домовились знов зустрітись.

Я швидко зібралась: легка сукня, трохи косметики, волосся вільними хвилями. Хотілось виглядати свіжо й невимушено. Вийшла з дому, попрямувала до метро й відчула, що мені подобається ось ця рання метушня міста, коли день тільки набирає обертів.

Наша зустріч пройшла тепло. Ми довго розмовляли, сміялися, ділилися новинами. І все ж мене трохи защемило в серці: якби тільки я змогла закінчити навчання разом із ними… Я відчула легкий смуток, але швидко себе підбадьорила: у мене ще буде шанс надолужити згаяне.

Після зустрічі я вирішила не поспішати додому. Просто йшла вулицею, вдихала тепле повітря, ловила відблиски сонця на вікнах будинків. Хотілось відволіктись від усього — від роботи, від власних заплутаних думок.

І тут задзвонив телефон. Я глянула на екран — і завмерла. Дем’ян.

Моє серце зробило різкий стрибок, бо він ще ніколи мені не телефонував. Я вдихнула глибше, щоб заспокоїтись, і натиснула кнопку відповіді.

— Привіт, Ліє, — його голос прозвучав занадто спокійно, але я чула в ньому знайому теплу усмішку. — Як ти?

— Привіт… — я прокашлялась, намагаючись приховати розгубленість. — Все добре.

— Ти вдома? — прямо запитав він.

Я на секунду зависла. “Йому знов щось потрібно передати бабусі?”

— Ні, але вже йду додому, — відповіла я, а потім не втрималась і додала: — А що?

— Та так… — протягнув він. — Подумав, може, ти не проти трохи прогулятись.

Моє серце пропустило удар. Я ковтнула повітря й змогла видати тільки:

— Емм…

Він засміявся легко, ніби бачив мою розгубленість.