Розділ 16.

Я сиділа на кухні з чашкою гарячого чаю, ще встигаючи насолодитись кількома хвилинами тиші перед роботою. Волосся вже висохло після душу, приємно лоскотало шию, а в квартирі стояв запах тостів і чаю. Я вже майже доїдала сніданок, коли, як завжди в цей час, пролунав дзвінок від бабусі.

— Доброго ранку, Ліє, — її голос, як завжди, теплий і лагідний, відразу наповнив кімнату затишком. — Ну що, як ти там?

— Доброго, — всміхнулась я в трубку, відразу відчувши спокій. — Та все добре, як завжди. А у вас як? Як почуваєтесь?

Бабуся почала розповідати про вчорашній день у санаторії, і я слухала, киваючи сама собі, відчуваючи знайому теплоту. Мені завжди подобалось, як вона описує прості дрібниці — немов вони мають значення. Я ловила себе на думці: от би вона тільки знала, що насправді відбувається зі мною зараз… Але розповідати бабусі про Дем’яна? Ні. Цього знати їй не потрібно.

— От тільки шкода, що я так мало книг взяла із собою, — зітхнула бабуся в кінці. — Я вже майже дочитую останню.

Я засміялась і відразу пожартувала:

— То ти поїхала туди відпочивати чи всі книги перечитати?

— Та просто тут багато вільного часу, — відповіла вона з легкою посмішкою в голосі.

— Добре, післязавтра відправлю поштою ще пару, — сказала я. — Раніше ніяк, бо ці два дні я на роботі.

— Ой, то чудово, — зраділа вона. — Хоча знаєш, тут Зоя попросила онука відправити їй дещо з одягу. Тож можна й книги разом відправити. Я вже йому сказала, хай забере у тебе сьогодні.

Я завмерла з чашкою в руці. 

“Ну чого я не здивована?”

— Тобто… Дем’ян? — уточнила я, роблячи вигляд, що сказала це спокійно.

— Так, він. Сьогодні має відправляти. То й зручно вийде: все однією посилкою. Тільки візьми книги із собою на роботу. Він заїде й забере.

Я гірко всміхнулась, дивлячись у свою чашку. 

“Ну от знову. Все зводить нас, навіть коли я намагаюсь уникати. Вчорашнього дня без нього мені так мало, я ще не встигла впорядкувати свої думки, а сьогодні знову…”

— Добре, — відповіла я.

Хоч насправді бабуся мене не просила — вона вже все вирішила й поставила перед фактом. І чомусь мені здається, що вона робить це спеціально.

— Ну, не затримуватиму тебе, — сказала бабуся наостанок. — Біжи, бо вже, мабуть, пора. Гарного тобі дня, Ліє.

— І тобі гарного, — посміхнулась я. — Бережи себе.

Ми попрощалися, і я поклала телефон на стіл. Трохи ковтнула чай, відчуваючи, як серце б’ється швидше від думки, що сьогодні він точно з’явиться в ресторані.

Я сиділа з чашкою в руках, намагаючись зібратись із думками, коли раптом почувся дзвінок у двері. Я здригнулась.

“Хто це може бути зранку?” — пронеслось у голові. Я встала, обережно рушила до дверей, відчуваючи, як всередині все напружилось.

Я вийшла з кухні, й вже майже не сумнівалась: це знову сусідка зі своїм телефоном. Вона останнім часом приходила так часто, що я вже почала думати, ніби вона спеціально чекає ранку, щоб зіпсувати мені спокій. 

“Ну добре, допоможу ще раз, аби тільки швидко” — подумала я, поправляючи халат.

Я відкрила двері — і застигла.

Переді мною стояв Дем’ян.

— Доброго ранку, — його усмішка була тією самою нахабно-спокійною, від якої в мене чомусь завжди теплішало й серце билося швидше.

— Доброго… — відповіла я, трохи розгублено, навіть не встигаючи приховати здивування.

Він швидко окинув мене поглядом з голови до ніг — і не соромився цього. Я відчула, як щоки спалахнули, і ще міцніше стягнула халат на грудях.

— Ти завжди так відкриваєш двері? — підняв брову він, голосом ледь насмішкуватим. — Не питаючи, хто там. Особливо… — його очі виразно ковзнули по моєму вигляду, — у такому вигляді.

Я ковтнула й закотила очі, намагаючись виглядати спокійною:

— Я думала, що це сусідка. Вона постійно ходить зі своїм телефоном… А ти взагалі що тут робиш?

— О, тобто, я гірший варіант, ніж сусідка? — він зробив вигляд ображеного, але кутик губ зрадливо сіпнувся у посмішці. — То ми й далі тут розмовлятимемо? Чи впустиш мене?

Я здалась і відступила трохи назад.

— Заходь.

Він пройшов у квартиру так впевнено, наче робив це щодня, а я, зачинивши двері, ще на мить залишилась дивитись на його спину, думаючи: занадто вільно він поводиться…

— Я за книжечками, — сказав він, озирнувшись на мене з посмішкою.

— Оце ти швидкий, — відповіла я, намагаючись вирівняти голос. — Я тільки-но розмову з бабусею закінчила. Думала, що ти їх у ресторані забереш.

Він роззувався, а я спостерігала за цим, ще більше дивуючись його розслабленості.

— Це тобі вона тільки що сказала, а мені — ще з вчора всі вуха прожужали, — відказав він. — Тож це я ще не дуже й то поспішав. А щодо ресторану — так, домовлялись там, але я подумав, що зручніше зранку заїхати. Заберу й речі бабусі, і твої книги. Ну і… — він підморгнув, — разом поїдемо на роботу.

Я насупилась.

— Ну добре…

— От і чудово, — сказав він так, ніби все вирішилось саме собою. — Ти збирайся. А я поки кави вип’ю, бо сьогодні так і не встиг.

Він кивнув у бік чайника й лукаво додав:

— Ти ж не проти, якщо я тут трохи похазяйную?

Я розвела руками:

— Кухня в твоєму розпорядженні.

Він почувався так зручно, ніби й справді господар. А я, вийшовши з кухні, попрямувала до своєї кімнати. Зачинивши двері, просто зупинилась посередині — і постояла, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається.

“Як ми дійшло до того, що він так просто прийшов до мене в квартиру? Наче це найприродніше у світі. І чому у мене відчуття, що саме так і повинно бути?”

Переодягаючись, я обережно розкладала свої думки. Так, я вже не могла заперечувати: симпатія до нього є. Вона росте, хоч як я намагалась її глушити. Але його справжні наміри… я досі не знала. 

Зі своєї кімнати я вийшла вже повністю зібрана: легкий макіяж, укладене волосся, улюблена блузка й джинси. Хотіла виглядати буденно, неначе нічого незвичного не відбувається, але серце все одно билося швидше, бо я знала — він десь тут, у моїй квартирі.